130 
Гаррі та Рон зустрілися з Герміоною у вітальні й разом пішли снідати. Майже цілий ранок вони провели у ґрифіндорській вежі, де всі тішилися своїми дарунками, а тоді знову повернулися до Великої зали на прекрасний обід: щонайменше сотня індиків, різдвяних пудингів та купи чарівного печива чекали їх на столах.
Надвір вони вийшли по обіді. Скрізь лежав незайманий сніг, прорізаний глибокими стежками — їх протоптали учні Бобатону та Дурмстренґу, йдучи до замку. Герміона відмовилася брати участь у сніжковій битві Гаррі та Рона, і якийсь час спостерігала за нею збоку, а о п’ятій годині сказала, що йде нагору готуватися до балу.
— Тобі потрібно аж три години? — недовірливо спитав Рон і відразу ж поплатився: величезна сніжка, кинута Джорджем, влучила йому в потилицю. — З ким ти йдеш? — закричав він услід Герміоні, та вона тільки помахала рукою й зникла в замку.
Того дня традиційного чаю о п’ятій не було, адже бал передбачав ще й бенкет, тому о сьомій годині, коли вже стало важко цілитися, всі перестали кидатися сніжками й гуртом повернулися до вітальні. Гладка Пані сиділа у своїй рамі разом з подругою Віолеттою, обидві вже добряче п’яненькі. Біля їхніх ніг височіли гори порожніх коробок з–під шоколадних цукерок з лікером.
— Рання пташка, — проказав пароль хтось із хлопців.
— О так, манна кашка! — захихотіла вона й пропустила їх досередини.
Гаррі, Рон, Шеймус, Дін та Невіл переодяглися у свої святкові мантії в спальні. Усі трохи соромилися незвичного вбрання, та далеко не так, як Рон: він оглядав себе у видовженому дзеркалі в кутку з переляканим обличчям. Годі було заперечити факт, що його мантія найбільше в світі скидалася на дівчачу сукню. У розпачі, щоб надати їй хоч трохи чоловічого вигляду, Рон застосував до мереживного коміра й манжетів відривальні чари. Вони подіяли непогано, мережив не стало. Та Рон застосував чари не дуже акуратно і краї мантії мали дуже сумний вигляд.
— Ніяк не збагну, як це вам вдалося запросити двох найкрасивіших дівчат, — пробурмотів Дін, коли вони спускалися сходами.
— Бо ми шалено привабливі, — похмуро відповів Рон, витягуючи нитки, що лізли з манжетів.
Вітальня, заповнена людьми у різнобарвних мантіях замість звичних чорних, здавалася незнайомою. Парваті чекала на Гаррі біля сходів. Вона справді була дуже гарна в мантії яскраво–рожевого кольору, з золотою стрічкою, вплетеною в довгу чорну косу та золотими браслетами, що виблискували на зап’ястках. Гаррі аж полегшало, коли він побачив, що Парваті не хихоче.
— Ти… е–е–е… гарна, — незграбно втулив він.
— Дякую, — відповіла Парваті. — Падма зустріне тебе у Великій залі, — додала вона Ронові.
— Ясно, — сказав Рон, роззираючись. — А де Герміона?
Парваті знизала плечима:
— Ходімо вниз, Гаррі?
— Гаразд, — мовив Гаррі, понад усе бажаючи лишитися у вітальні. Прямуючи до отвору за портретом, він побачив Фреда, який підбадьорливо йому підморгнув.
Вестибюль був забитий учнями. Усі товклися, очікуючи восьмої години, коли відчинять двері до Великої зали. Ті, що мали зустріти своїх партнерів з різних гуртожитків, пробиралися крізь юрбу, намагаючись знайти одне одного. Парваті знайшла свою сестру Падму й підвела її до Гаррі та Рона.
— Привіт, — сказала Падма, така ж гарненька, як і Парваті, вбрана у яскраву бірюзову мантію. Видно було, що партнером вона не вельми задоволена. Її темні очі зміряли Рона знизу догори, зупинившись на пошарпаному комірі та рукавах.
— Привіт, — відповів Рон, не дивлячись на неї, а все видивляючись когось у юрбі. — Ой…
Він пригнувся за спиною в Гаррі, бо саме тієї миті повз них проходила Флер Делякур, просто приголомшлива у своїй сріблясто–сірій єдвабній мантії. Її супроводжував капітан Рейвенкловської квідчиної команди Роджер Девіс. Коли пара зникла, Рон випростався й почав розглядатися поверх натовпу.
— Де ж Герміона? — знову спитав він.
Сходами зі своєї підземної вітальні піднімалася групка слизеринців. Мелфой ішов попереду. На ньому була чорна оксамитова мантія з високим коміром, який, на думку Гаррі, робив його схожим на сільського священика. Пенсі Паркінсон, у блідо–рожевій мантії з безліччю складок, вчепилася в його руку. Креб і Ґойл були в зелених мантіях і нагадували два оброслі мохом камені. Що особливо потішило Гаррі — ні один, ні другий не знайшли собі партнерки.
Відчинилися дубові парадні двері, і всі повернулися до них, щоб подивитися, як у вестибюль заходять дурмстрензькі учні на чолі з професором Каркарофим. Крум ішов попереду в парі з гарною незнайомою Гаррі дівчиною в синій мантії. Понад їхніми головами Гаррі побачив, що галявина перед замком перетворилася мовби на вертеп, повний чарівних вогників. То були справжнісінькі живі феї, вони сиділи на вичаклуваних трояндових кущах і пурхали над статуєю Святого Миколая та його оленів.
130 
