Особенно,... 
198 
— Вона поїхала до Англії, — пояснив Атос.
— Навіщо?
— Вона має намір або сама вбити Бекінгема, або підіслати до нього вбивцю.
Д'Артаньян не міг стримати обурення.
— Та це ж підлість! — вигукнув він.
— О, щодо підлості, — мовив Атос, — то це мало мене обходить. Тепер, Грімо, коли ви знову зарядили мушкети, — вів мушкетер далі, — візьміть спис бригадира, прив'яжіть до нього серветку й приладнайте його на вежі нашого бастіону, аби ці бунтівники ла-рошельці бачили, що вони мають справу з хоробрими й вірними солдатами короля.
Грімо мовчки виконав наказ. За хвилину над головами друзів замайорів білий прапор. Грім оплесків привітав його появу: на валу вже юрмилася сила-силенна солдатів — не менше половини табору.
— Як! — знову озвався Д'Артаньян. — Тебе анітрохи не бентежить, що вона вб'є Бекінгема або підішле когось іншого вбити його? Але ж герцог — наш друг.
— Герцог — англієць, герцог воює проти нас. Хай вона робить з герцогом, що хоче, мене це не цікавить.
— Ні, — заперечив Д'Артаньян, — я не покину напризволяще Бекінгема. Хоч би вже й тому, що він подарував нам чудових коней…
— А головне, чудові сідла, — докинув Портос, в якого на плащі вже давно був нашитий галун від його сідла.
— До того ж Бог завжди хоче каяття грішника, а не його смерті, — мовив Араміс.
— Амінь, — сказав Атос — Ми повернемось до цього згодом, якщо вам буде завгодно. Але в ту хвилину мене понад усе турбувало — і я певен, Д'Артаньяне, що ти зрозумієш мене, — як би відібрати в цієї жінки листа, що його вона випросила в кардинала й за допомогою якого збиралася любесенько знищити тебе, а можливо, і всіх нас.
— Та що вона, й справді якийсь демон? — вигукнув Портос, передаючи свою тарілку Арамісові, що саме розкладав смаженю.
— А цей лист, — спитав Д'Артаньян, — цей підписаний кардиналом лист лишився в неї?
— Ні, тепер він у мене; але, повірте, дістався він мені нелегко.
— Мій любий Атосе, — мовив Д'Артаньян, — я вже й справді не знаю, скільки разів маю завдячувати вам життям.
— То ти залишив нас для того, щоб зустрітися з нею? — сказав Араміс.
— Авжеж.
— І цей лист кардинала в тебе? — спитав Д'Артаньян.
— Ось він, — відповів Атос.
І він витяг з кишені плаща дорогоцінний лист. Д'Артаньян тремтячою рукою розгорнув його, навіть не намагаючись приховати свого хвилювання, й прочитав:
«Пред'явник цього діє згідно з моїм наказом і на користь держави. 5 грудня 1627 року.
Рішельє».
— О, це відпущення гріхів складено за всіма правилами, — сказав Араміс.
— Треба негайно порвати цей папір, — мовив Д'Артаньян, якому здалося, що він прочитав свій смертний вирок.
— Навпаки, — відповів Атос, — його треба берегти, як зіницю ока; я не віддам цього листа, хай навіть мене обсиплють золотом.
— А що тепер робитиме міледі? — спитав юнак.
— Можливо, — відповів Атос байдужим тоном, — вона напише кардиналові, що один клятий мушкетер на ймення Атос силоміць заібрав у неї охоронну грамоту; можливо, в цьому ж листі вона порадить кардиналові позбутися й двох друзів цього мушкетера, Портоса та Араміса; кардинал пригадає, що це саме ті люди, які завжди ставали йому на шляху; отож, одного чудового ранку він накаже арештувати Д'Артаньяна, а щоб він сам не нудився, то й запроторить нас гуртом до Бастилії.
— Хай йому чорт! — вигукнув Портос — Чогось ти надто похмуро жартуєш, мій любий друже.
— Я зовсім не жартую, — відповів Атос.
— А чи знаєш ти, — вів далі Портос, — що скрутити шию цій клятій міледі — гріх куди менший, ніж убивати бідолашних гугенотів, злочин яких полягає тільки в тому, що вони співають по-фран-цузьки ті самі псалми, які ми співаємо по-латині?
— А якої про це думки наш абат? — спокійно спитав Атос.
— Я поділяю думку Портоса, — відповів Араміс.
— А я й поготів! — сказав Д'Артаньян.
— На щастя, міледі тепер далеко, — зауважив Портос — Бо, правду кажучи, вона дуже непокоїла б мене тут.
— А мене і в Англії вона непокоїть не менше, ніж у Франції, — докинув Атос.
— Вона непокоїть мене всюди, — сказав Д'Артаньян.
— Атосе, якщо вона потрапила тобі до рук, то чому ти не втопив її, не задушив, не повісив? — спитав Портос — Адже мертві не повертаються назад.
— Ви так гадаєте? — відповів Атос із похмурою посмішкою, яку зрозумів тільки Д'Артаньян.
198 
