171 
Через хвилину з другого кінця вулиці виїхав Араміс на чудовому англійському скакуні; за ним на руанській кобилі їхав Базен, ведучи на поводу могутнього мекленбурзького коня: то був кінь для Д'Артаньяна.
Мушкетери з'їхалися біля дверей; Атос і Д'Артаньян побачили їх з вікна.
— Хай йому чорт! — сказав Араміс — У вас чудовий кінь, мій любий Портосе!
— Авжеж, — відповів Портос — Це саме той, якого мені мали прислати з самого початку. Чоловік вирішив пожартувати й замінити його іншим, але, зрештою, дістав добрячого прочухана від своєї дружини. Тепер я цілком задоволений.
Тут з'явився Планше, а з ним і Грімо, який вів коня для свого пана.
Д'Артаньян і Атос вийшли з дому, скочили в сідла, і всі четверо рушили в путь: Атос на коні, яким він мав завдячувати своїй дружині, Араміс — коханці, Портос — дружині прокурора, а Д'Артаньян — своєму щастю, найкращій коханці в світі.
Як і передбачав Портос, кавалькада[183] справляла на перехожих неабияке враження, і коли б пані Кокнар зустріла зараз Портоса й побачила, як велично він сидить на своєму чудовому іспанському огирі, то, певно, не пошкодувала б про кровопускання, що його вона мусила зробити грошовій шафі свого чоловіка.
Поблизу Лувру друзі здибали пана де Тревіля; той повертався із Сен-Жермена. Він зупинив мушкетерів, щоб похвалити їхнє спорядження, і за якусь мить навколо них зібралася юрба цікавих.
Д'Артаньян скористався з нагоди й розповів панові де Тревілю про лист з великою червоною печаткою та герцогським гербом; про другий лист він, звичайно, не сказав жодного слова.
Пан де Тревіль схвалив прийняте друзями рішення і запевнив, що, коли Д'Артаньян не прийде до нього завтра, він сам знайде можливість його розшукати, хоч би де той був.
Аж тут годинник на Самаритянці вибив шосту. Пославшись на термінове побачення, четверо друзів перепросили пана де Тревіля й попрощалися з ним. Вони пустили коней чвалом і виїхали на Шайотську дорогу. Вже сутеніло, але карети ще проїздили повз них. Д'Артаньян тримався попереду, друзі, охороняючи його, відступили на кілька кроків назад. Юнак вдивлявся у кожну карету, проте не бачив жодного знайомого обличчя.
Так минуло чверть години. Вже зовсім смеркло. Раптом на дорозі з'явилася карета, яка швидко наближалася з боку Севра. Передчуття підказало Д'Артаньянові, що саме у цій кареті іде особа, яка призначила йому побачення: юнак і сам здивувався, відчувши, як закалатало в нього серце. Тої ж миті з віконця карети висунулася жіноча голівка; два пальчики, прикладені до губів, чи то вимагали мовчанки, чи то посилали йому поцілунок. Д'Артаньян не міг стримати радісного вигуку: ця жінка, або, точніше, це видіння, — бо карета промчала зі швидкістю блискавки, — була пані Бонасьє.
Не в силі опанувати себе і всупереч одержаному застереженню, Д'Артаньян пустив коня навскач і за якихось кілька секунд наздогнав карету. Але віконце було вже щільно завішене; видіння зникло.
Тільки тоді Д'Артаньян згадав про пересторогу: «Коли вам дороге ваше життя й життя тих, хто вас кохає, не рушайте з місця, наче ви нічого не бачили».
Він зупинився, пойнятий тривогою — не за себе, а за бідолашну жінку: це побачення, безперечно, загрожувало їй неабиякою небезпекою.
Тим часом карета швидко помчала далі; трохи згодом вона влетіла в Париж і зникла з очей.
Збентежений Д'Артаньян не знав, що подумати. Якщо він бачив пані Бонасьє і якщо вона повертається до Парижа — для чого це хвилинне побачення, цей миттєвий обмін поглядами, цей потаємний поцілунок? Коли ж він бачив не її — а це цілком імовірно, бо в сутінках легко помилитися, — тож коли він бачив не її, може, це початок чиєїсь помсти? Може, хтось хоче принадити юнака жінкою, яку він кохає? Адже свого кохання він ні від кого не приховував…
До Д'Артаньяна під'їхали друзі. Всі троє чудово бачили, як з віконця карети визирнула жіноча голівка, але ніхто, крім Атоса, не знав пані Бонасьє в обличчя. На думку Атоса, то, безперечно, була вона. Проте, на відміну від Д'Артаньяна, Атос помітив не тільки її гарненьке личко, а ще й чоловічу голову в глибині карети.
— Коли це так, — сказав Д'Артаньян, — то, певно, вони перевозять її з однієї в'язниці до іншої. Але що хочуть вони зробити з цією бідолашною жінкою? Чи зустрінусь я з нею ще коли-небудь?
— Затямте, друже, — серйозно мовив Атос, — тільки з мертвими не можна зустрітися тут, на землі. Ми з вами дещо знаємо про це, чи не так? Отож, коли ваша кохана не вмерла, коли ми бачили в кареті самі її, то ви її знайдете — рано чи пізно. І можливо, — додав він з властивою йому похмурістю, — можливо, це буде навіть раніше, ніж ви самі хотіли б.
171 
