170 
Ля Удиньєр, капітан гвардії».
— Ти ба! — мовив Атос — Оце побачення далеко небезпечніше, ніж перше.
— Я піду на друге, побувавши на першому, — відповів Д'Артаньян. — Одне призначено на сьому годину, друге на восьму; часу вистачить на обидва.
— Гм… А я б не пішов, — озвався Араміс — Вихований кавалер не може не піти на побачення, призначене дамою; але завбачливий дворянин завжди може знайти виправдання, щоб не з'явитися до його високопреосвященства, надто коли в нього є підстави вважати, що його запрошено зовсім не з люб'язності.
— Я згоден з Арамісом, — кивнув головою Портос.
— Панове, — відповів Д'Артаньян, — я вже одного разу дістав через пана де Кавуа таке запрошення від його високопреосвященства. Я знехтував його — і наступного дня зі мною скоїлося велике нещастя! Зникла Констанція. То ж хай буде, що буде, але я піду.
— Якщо ви так твердо вирішили — йдіть, — сказав Атос
— А Бастилія? — спитав Араміс.
— Байдуже! Ви визволите мене звідти, — зауважив Д'Артаньян.
— Безперечно, — відповіли Араміс і Портос так упевнено, наче це було само собою зрозуміло. — Звичайно, ми визволимо вас звідти.
Але післязавтра нам треба вирушати в похід, отже, було б краще, якби ви не лізли в Бастилію.
— Зробімо краще так, — мовив Атос — Не спускатимемо з нього очей весь вечір, і коли він піде в палац до кардинала, кожен з нас, узявши ще троє мушкетерів на підмогу, стане біля кожного виходу й чатуватиме. Якщо звідти виїде підозріла карета із заґратованими віконцями, ми нападемо на неї. Давненько ми вже не скубли пір'ячка гвардійцям пана кардинала, і пан де Тревіль, мабуть, гадає, що ми мертві.
— Їй-же право, Атосе, ви створені бути полководцем! — вигукнув Араміс — Що ви скажете про цей план, панове?
— Він просто чудовий! — разом відповіли молоді люди.
— Отже, — сказав Портос, — я біжу до казарм попередити товаришів, щоб вони були готові на восьму годину. Ми зустрінемося з ними всіма на площі перед палацом кардинала. Тим часом ви накажете слугам осідлати наших коней.
— Але в мене немає коня, — зауважив Д'Артаньян. — Правда, я міг би послати по коня до пана де Тревіля.
— Це ні до чого, — мовив Араміс, — ви можете взяти якогось з моїх.
— Скільки ж їх у вас? — спитав Д'Артаньян.
— Троє, — усміхаючись, відповів Араміс.
— Друже мій! — обізвався Атос — Я певен — кіньми ви забезпечені краще, ніж усі поети Франції та Наварри.
— Любий Арамісе, вам, мабуть, і самому невтямки, що робити з' трьома кіньми. Я просто не розумію, навіщо ви купили відразу трьох.
— Ні, третього коня мені привів сьогодні вранці якийсь слуга без лівреї. Він не схотів сказати, в кого служить, а тільки торочив, що має наказ од свого пана…
— Або від своєї пані, — перебив Д'Артаньян.
— Це однаковісінько, — сказав Араміс, зашарівшися. — Отже, слуга торочив, що має наказ од своєї пані привести мені коня й не казати, від кого саме.
— Такі речі трапляються тільки з поетами, — поважно мовив Атос.
— Ну, то давайте вирішувати. Якого коня берете ви: купленого чи подарованого? — спитав Д'Артаньян.
— Звичайно, подарованого; ви самі розумієте, Д'Артаньяне, що я не можу образити…
— Невідомого дарувальника, — підхопив Д'Артаньян.
— Або таємничу дарувальницю, — докинув слівце Атос.
— То куплений кінь вам уже не потрібен?
— Авжеж.
— Ви самі його вибирали?
— І до того ж якнайстаранніше; хто не знає, що безпека вершника майже завжди залежить від його коня!
— Так відступіть його мені за ту ціну, яку заплатили за нього.
— Я й сам збирався запропонувати його вам, любий Д'Артаньяне, і ви зможете віддати мені цей дріб'язок у будь-який зручний для вас час.
— Скільки ви заплатили за коня?
— Вісімсот ліврів.
— Ось вам сорок подвійних пістолів, любий друже, — сказав Д'Артаньян, виймаючи з кишені гроші. — Я знаю: саме такою монетою вам платять за ваші поеми.
— То ви багаті? — здивовано спитав Араміс.
— Багатий, дуже багатий, мій друже!
І Д'Артаньян забряжчав у кишені пістолями.
— Нехай Планше віднесе ваше сідло до мушкетерських казарм, і вам приведуть вашого коня разом з нашими.
— Чудово. Тільки незабаром уже п'ята година, і нам треба поспішати.
За чверть години в кінці вулиці Феру показався Портос на розкішному іспанському огирі. Слідом за ним їхав Мушкетон верхи на овернській конячині, меншій на зріст, але теж дуже гарній. Портос, здавалося, випромінював радість і пиху.
170 
