166 
Він мовив це так серйозно і з таким непідробним страхом, що Атос схопив його за обидві руки й стурбовано спитав:
— Чи не поранені ви, мій друже? Ви так змінилися на обличчі.
— Ні, але я вскочив у жахливу халепу. Ви самі, Атосе?
— Хай йому чорт! Хто може бути в мене о такій порі?
— Це добре, дуже добре.
І Д'Артаньян хутко ввійшов до Атосової спальні.
— Ну, розповідайте! — сказав Атос, зачинивши двері й замкнувши їх на засув, щоб ніхто не перешкодив розмові. — Може, помер король? Чи ви вбили кардинала? Ви як не при собі; кажіть-бо швидше, що з вами трапилося, бо я й справді страшенно хвилююся.
— Атосе, — мовив Д'Артаньян, скинувши з себе жіноче вбрання й лишаючись у самій сорочці, — приготуйтесь вислухати неймовірну, нечувану історію.
— Вдягніть спочатку цей халат, — запропонував мушкетер. Д'Артаньян був ще й досі такий схвильований, що, вдягаючи халат, не одразу попав у рукава.
— Отже? — спитав Атос.
— Отже, — відповів Д'Артаньян, нахиляючись до Атоса й притишуючи голос, — отже, в міледі на плечі тавро — квітка лілії.
— Ах! — вигукнув мушкетер, ніби вражений в серце кулею.
— Послухайте, — сказав Д'Артаньян, — ви певні, що та жінка справді померла?
— Та жінка? — перепитав Атос таким глухим голосом, що юнак ледве почув його.
— Авжеж, та сама, про яку ви мені розповідали в Ам'єні. Атос застогнав і схилив голову на руки.
— Цій жінці, — вів далі Д'Артаньян, — років двадцять шість — двадцять сім.
— У неї біляве волосся? — спитав Атос.
— Так.
— Ясні, напрочуд ясні блакитні очі, чорні брови й чорні вії?
— Так.
— Висока на зріст, ставна? Зліва у неї немає зуба поряд з очним?
— Так.
— Квітка лілії невеличка, рудувата й ніби напівстерта?
— Так.
— Але ж ви казали, що вона англійка.
— Її називають міледі, але цілком імовірно, що вона француженка. До того ж лорд Вінтер — Її дівер, а не брат.
— Д'Артаньяне, я хочу її побачити!
— Стережіться, Атосе, стережіться! Ви намагались убити її, а це така жінка, яка здатна відплатити вам тим самим і не схибити.
— Вона не насмілиться нічого зробити, бо це її викаже.
— Вона зугарна на все! Ви хоч раз бачили її розлюченою?
— Ні, — відповів Атос.
— Це тигриця, пантера! Ах, мій любий Атосе! Я дуже боюсь, що накликав страхітливу помсту на нас обох!
І Д'Артаньян розповів про безтямний гнів міледі та про погрози вбити його.
— Ви маєте слушність, і, присягаюсь душею, я не дав би зараз за своє життя жодного су, — сказав Атос — На щастя, післязавтра ми виїздимо з Парижа. Скоріше за все, нас пошлють до Ла-Рошелі, а коли вже ми поїдемо…
— Вона подасться за вами на край світу, Атосе, якщо тільки вас упізнає. То хай уже краще її гнів окошиться на мені.
— Ах, мій друже! Та мені байдуже, коли вона й уб'є мене! — заперечив Атос — Невже ви гадаєте, що я дорожу життям?
— За всім цим ховається якась жахлива таємниця, Атосе! Ця жінка — шпигун кардинала, я певен цього.
— В такому разі — стережіться! Якщо тільки кардинал не в захваті від вашої лондонської історії, то він напевно зненавидів вас за неї. Але оскільки він не може звинуватити вас відкрито, а ненависть неодмінно має знайти вихід — надто якщо це ненависть кардинала, — то стережіться! Коли ви йтимете у справах, не виходьте з дому самі; коли їстимете, будьте обережні. Одне слово, не довіряйте нікому, навіть власній тіні!
— На щастя, — сказав Д'Артаньян, — нам треба дотягти тільки до післязавтрашнього вечора. Сподіваюсь, у поході не доведеться стерегтися нікого, крім ворожих солдатів.
— А тим часом, — мовив Атос, — я зрікаюся свого затворництва й скрізь супроводитиму вас. Вам зараз треба повернутися додому, на вулицю Могильників; я йду з вами.
— Хоч це й зовсім близько, — відповів Д'Артаньян, — однаково я не можу йти по вулиці в такому вигляді.
— Авжеж, — погодився Атос. І він подзвонив. Увійшов Грімо.
Атос знаком наказав йому піти до Д'Артаньяна й принести одяг. Грімо так само знаком відповів, що все чудово розуміє, й вийшов.
— Мушу сказати, мій любий друже: все це аж ніяк не допомагає нам у справі зі спорядженням, — зауважив Атос — Коли не помиляюсь, усе ваше вбрання залишилося в міледі, а вона навряд чи буде такою люб'язною, щоб віддати його. На щастя, у вас є сапфір.
— Сапфір належить вам, Атосе! Ви самі сказали, що це родинний перстень.
166 
