— Я можу кожному з них надати відпустку на два тижні: Атосові, в якого ще не загоїлась рана, для поїздки на води у Форж; Портосові та Арамісові — для того, щоб супроводити друга, якого вони не можуть покинути самого в такій скруті. Наказ про відпустку свідчитиме, що подорож відбувається з моєї згоди.
— Дякую вам, добродію, ви дуже добрі.
— Ідіть до них зараз же — треба все владнати до ранку. Стривайте! Сідайте й пишіть клопотання панові Дезессару. Можливо, за вами вже стежать, тож треба, щоб ваш візит до мене, про який шпигуни кардинала, звичайно, донесуть йому, дістав природне пояснення.
Д'Артаньян написав клопотання, і пан де Тревіль пообіцяв, що не пізніше другої години ночі всі чотири свідоцтва про відпустку будуть на квартирі в кожного з чотирьох учасників подорожі.
— Надішліть, будь ласка, моє свідоцтво до Атоса, — попросив Д'Артаньян. — Я боюся, що вдома на мене чигатиме якась прикра несподіванка.
— Гаразд. До побачення, і щасливої вам дороги!.. Стривайте! — гукнув пан де Тревіль, зупиняючи Д'Артаньяна.
Д'Артаньян обернувся.
— У вас є гроші?
Д'Артаньян ляснув себе по кишені, в якій забряжчали монети.
— Цього вистачить? — спитав пан де Тревіль.
— Триста пістолів.
— Чудово! З такими грішми можна рушати хоч на край світу; отож, до зустрічі.
Д'Артаньян вклонився панові де Тревілю, і той подав йому руку; юнак потис її із шанобливою вдячністю. З дня приїзду до Парижа молодий гасконець не міг нахвалитися паном де Тревілем — таким шляхетним, чесним і великодушним.
Спершу Д'Артаньян навідав Араміса; він не був у свого друга від того пам'ятного вечора, коли стежив за пані Бонасьє. Більше того, останнім часом юнак майже не бачився з ним; коли ж він зустрічав молодого мушкетера випадково, то щоразу помічав на його обличчі тінь глибокої журби і смутку.
Цього вечора Араміс також був похмурий і сумний; Д'Артаньян спробував був розпитати, чому він такий зажурений, та Араміс послався на коментар до вісімнадцятої глави Блаженного Августина, що його має написати латиною не пізніше наступного тижня, і сказав, що заклопотаний саме цим.
Не встигли друзі обмінятися кількома фразами, як прийшов слуга пана де Тревіля й передав Арамісові великий конверт з печатками.
— Що це? — спитав Араміс.
— Наказ про відпустку, яку ви, добродію, просили в пана де Тревіля, — відповів слуга.
— Я не просив ніякої відпустки.
— Мовчіть і беріть, — обізвався Д'Артаньян. — Ось вам, друже, півпістоля за клопоти, — мовив він до слуги. — І перекажіть панові де Тревілю, що пан Араміс щиро дякує за увагу. Можете йти.
Слуга низько вклонився і вийшов.
— Що це означає? — спитав Араміс.
— Зберіть усе, що вам знадобиться для двотижневої подорожі, і йдіть за мною.
— Але я не можу виїхати з Парижа, не дізнавшись принаймні… Араміс замовк.
— Що сталося з нею, чи не так? — докінчив його думку Д'Артаньян.
— З ким? — спитав Араміс.
— З тією жінкою, що була у вас, з хазяйкою вишиваної хусточки.
— Хто вам сказав, що в мене була жінка? — вигукнув Араміс, збліднувши.
— Я бачив її.
— І ви знаєте, хто вона?
— Здогадуюсь.
— Ну, — сказав Араміс, — якщо ви вже стільки знаєте, то чи не відомо вам, принаймні, що сталося з цією жінкою?
— Гадаю, вона повернулась до Тура.
— До Тура? Так, це цілком імовірно; схоже на те, що ви її справді знаєте. Але як могла вона вирушити до Тура, не сказавши мені жодного слова?
— Бо вона боялася, щоб її не арештували.
— Чому ж вона не написала мені?
— Боялася вас цим скомпрометувати.
— Д'Артаньяне, ви повертаєте мене до життя! — вигукнув Араміс — Я вважав себе зневаженим, обдуреним. Я був такий щасливий знову побачити її! Я навіть мріяти не смів, що вона ризикуватиме своєю свободою через мене, бо подумайте самі, з якої іншої причини вона могла приїхати до Парижа?
— З тієї самої, з якої ми сьогодні мусимо їхати в Англію.
— Що ж це за причина? — спитав Араміс.
— Коли-небудь ви дізнаєтесь про це, Арамісе; а тим часом я насмілюся взяти приклад зі скромності «племінниці богослова».
Згадавши, яку нісенітницю він розповідав колись своїм друзям, Араміс усміхнувся.
— Ну що ж, Д'Артаньяне, коли вона й справді поїхала з Парижа і ви в цьому певні, то мене теж більше нічого тут не затримує, їдьмо! Ви сказали, що ми рушаємо…