— То ви кардиналіст, пане! — вигукнула вона. — Ви служите тим, хто знущається з вашої дружини й зневажає вашу королеву?
— Інтереси однієї людини — ніщо в порівнянні з загальним благом. Я за тих, хто рятує державу, — урочисто проказав Бонасьє.
Це теж були слова графа де Рошфора, що їх Бонасьє запам'ятав і визнав за доцільне повторити.
— Та чи знаєте ви, що таке держава, про яку говорите? — спитала пані Бонасьє, знизавши плечима. — Будьте краще простим та щирим городянином і станьте прибічником тих, хто вам добре заплатить.
— Ну, — пробурмотів Бонасьє, ляскаючи по туго набитому гаману, який задзвенів срібним дзвоном, — а що ви скажете на це, пані моралістко?
— Звідки ці гроші?
— Ви не здогадуєтеся?
— Від кардинала?
— Від нього і від мого друга графа де Рошфора.
— Від графа де Рошфора? Але ж саме він мене викрав!
— Цілком можливо, пані.
— І ви берете гроші від нього?
— Чи не казали ви самі, що ваше викрадення мало причину суто політичну?
— Так; але його метою було примусити мене зрадити мою володарку, під тортурами вирвати в мене зізнання, які загрожували б честі, а можливо, й життю моєї королеви.
— Пані, — зауважив Бонасьє, — ваша королева — підступна іспанка; все, що робить кардинал, чиниться по праву.
— Пане, — сказала молода жінка, — я знала, що ви боягуз, скнара і дурень, але не знала, що ви ще й негідник!
— Пані, — промимрив Бонасьє, який ще ніколи не бачив дружину в такому гніві й злякався сімейного скандалу, — пані, що ви таке кажете?
— Я кажу, що ви негідник! — вела далі пані Бонасьє, побачивши, що знов бере гору над чоловіком. — Де ж пак — ви захопилися політикою та ще й стали прибічником кардинала! Ви душею і тілом продалися чортові за гроші? — Не чортові, а кардиналу.
— То байдуже! — вигукнула молода жінка. — Хто каже «Рішельє», той каже «сатана».
— Замовкніть, пані, замовкніть, нас можуть почути!
— Авжеж! І мені буде соромно за вашу ницість.
— Чого ви, власне, вимагаєте? Скажіть по щирості!
— Я вже сказала: ви маєте зараз же вирушити в путь і чесно виконати моє доручення, після чого я згодна все забути й пробачити вашу провину; більш того, — додала вона, простягаючи чоловікові руку, — я знову поверну вам свою дружбу.
Бонасьє був боягузом і скнарою, але він кохав дружину; її слова розчулили його. П'ятдесятирічному чоловікові важко довго гніватися на дружину, якій ледве минуло двадцять три роки…
Пані Бонасьє зрозуміла, що він вагається.
— Яким буде ваше рішення? — спитала вона.
— Але ж, моя люба, подумайте самі, чого ви вимагаєте від мене! Лондон далеко, дуже далеко від Парижа, до того ж це доручення може бути й небезпечне.
— А ви зумійте уникнути небезпеки!
— Повірте, пані Бонасьє, — сказав галантерейник, — повірте, я не можу погодитися: інтриги мене лякають. Я побував у Бастилії! Бр-р-р! Який це жах — Бастилія! Досить згадати про неї — і мороз проймає мене до кісток. Мені погрожували тортурами. Чи знаєте ви, що таке тортури? Дерев'яні клинці заганяють між пальці ноги, аж поки тріснуть кістки! Повірте, я не можу поїхати… А втім, хай йому чорт, чому б вам самій цього не зробити? Бо й справді, мені починає здаватися, що досі я взагалі помилявся в вас. Тепер я певен: ви народилися, щоб бути мужчиною, до того ж — найвідчайдушнішим!
— А ви… ви — баба, нікчемна баба, дурна й тупа! Ага! Ви злякалися! Гаразд! Якщо відмовляєтесь виконати моє доручення, я накажу вас арештувати ім'ям королеви, і вас кинуть до тієї самої Бастилії, якої ви так страхаєтесь.
Бонасьє знову глибоко замислився; він намагався з'ясувати, з якого боку йому загрожує більша небезпека — з боку кардинала чи з боку королеви.
Гнів кардинала видався йому куди страшнішим.
— Ви накажете арештувати мене ім'ям королеви, — мовив він нарешті, — а я пошлюся на його високопреосвященство.
Тільки тепер пані Бонасьє збагнула, як далеко вона зайшла, і перелякалась. Вона з жахом вдивлялася в це тупе обличчя, на якому не можна було прочитати нічого — хіба що затятість одурілого від страху телепня.
— Що ж, ви, може, й маєте рацію, — сказала вона. — Чоловіки взагалі краще розуміються на політиці; а що ж казати про вас, пане Бонасьє, коли вже вам пощастило розмовляти з кардиналом!.. І все-таки мені дуже прикро, — додала вона, — що мій чоловік, на прихильність якого я, здавалося, завжди могла важити, не схотів задовольнити моєї примхи.