93 
— Від чого?
— Від чого ховається? Від війни, від цивілізації, від закону, від системи… Від усього, що йому чуже.
— Та він зник?
Я кивнув. І на стіні загойдалася велика тінь.
— Так, зник. Але чому? Хоча й не мав би зникати.
Мені здавалося, ніби я стою на краю Землі — як це уявляли собі стародавні люди. На краю, з якого все котилося водоспадом на саме дно пекла. Ми вдвох стоїмо над прірвою. Перед нами нічого нема. Тільки чорне ніщо. Холод у кімнаті, здавалося, проймав до самих кісток. І тільки долоні ледь-ледь нас зігрівали.
— Можливо, він уже помер, — сказав я.
— Не треба думати про погане в темряві, — сказала Юмійосі. — Думайте про щось світліше. Може, він вийшов щось купити? Може, в нього запас свічок вичерпався?
— А може, він пішов забрати назад сплачені податки з доходу? — сказав я. І ліхтариком освітив її обличчя. Вона ледь-ледь усміхалась. Я загасив ліхтарик і в тьмяному мерехтінні свічки пригорнув її до себе. — Слухай, у вихідні поїдемо вдвох куди-небудь за місто, га?
— Ну звичайно, — погодилася вона.
— Я переправлю сюди свою «Субару». Вона вживана, старого випуску, але добра автомашина. Я одного разу їздив на «Мазераті», але, чесно кажучи, «Субару» набагато краща.
— Звичайно.
— Вона в мене з кондиціонером і зі стереомагнітофоном.
— Нічого більше й не треба.
— Не треба, — підтвердив я. — Ми на ній поїдемо куди заманеться. Я хочу проїхатися з тобою по різних містах.
— Гарна думка.
Обнявшись, ми трохи постояли. Потім відпустили одне одного, і я знову засвітив ліхтарик. Вона нагнулась і підняла з підлоги тонку книжку. Брошуру під назвою «Дослідження з питань поліпшення породи йоркширських овець». Обкладинка поруділа, вкрилася шаром пилу, схожим на молочну плівку.
— Тут усі книжки про овець, — пояснив я. — В одній частині старого готелю «Дельфін» містився архів про вівчарство. Батько управителя займався дослідженням овець. Уся його бібліотека зібрана тут. Як спадщина вона перебуває в розпорядженні Чоловіка-Вівці. Та ці книжки вже нікому не потрібні. Тепер уже ніхто їх не читає. Та все одно Чоловік-Вівця їх оберігає. Мабуть, для цього місця вони багато важать.
Юмійосі взяла в мене ліхтарик, розгорнула книжку й, зіпершись об стіну, почала її читати. Стежачи за власного тінню на стіні, я мимоволі думав про Чоловіка-Вівцю. Куди він дівся? І саме тоді мене охопило неприємне передчуття. Серце підкотилося до самого горла. Щось тут не так. От-от станеться щось жахливе. Що саме? Я зосередився на цьому невідомому «щось».Та раптом похопився. «Що ти робиш? Так не можна!»— подумав я. Ми непомітно відпустили руку одне одного. Не можна цього робити. Ні в якому разі.За одну мить мене піт пройняв. Я поспішив простягти руку й схопити Юмійосі за зап’ястя. Та було вже запізно. Саме тоді, коли я простяг руку, Юмійосі поглинула стіна. Так само, як Кікі в тій кімнаті смерті. Її тіло ніби потонуло в сипучому піску. Разом із ліхтариком.
— Юмійосі! — скрикнув я.
Ніхто не відповів. Тиша й холод, злившись воєдино, запанували в кімнаті. Відчувалося, ніби темрява погустішала.
— Юмійосі! — закричав я ще раз.
— Гей, це просто! — пролунав із-за стіни здушений голос Юмійосі. — Справді просто! Як пройдете через стіну — опинитеся по цей бік…
— Це не так! — загорлав я. — Це тільки здається просто! Та як туди підеш — назад не вернешся. Ти цього не розумієш… Там — усе по-іншому, все нереально. Там — інший світ.Не такий, як цей!
Вона нічого не відповіла. Кімнату знову заповнило мовчання. Воно душило мене так, ніби я перебував на морському дні. Юмійосі зникла. Хоч би куди я простягав руку — до неї не дістану. Між нами — стіна… «Який жах! — подумав я, охоплений безсиллям. — Який жах!» Юмійосі та я мусимо бути по цей бік!Заради цього я досі доклав стільки зусиль! Протанцював стільки заплутаних танців, аби дістатися сюди…
Але для роздумів не лишилося часу. Зволікати не годилось. Услід за Юмійосі я рушив до стіни. Не було іншої ради. Адже я любив її. І як у випадку з Кікі, пройшов крізь стіну. Все повторилося так само. Смуга непрозорого повітря. Відчуття чогось твердого й шерехатого на дотик. Холодного, як вода. Час гойднувся, простір викрививсь, а сила тяжіння раптово змінилася. Здавалося, ніби пам’ять про далеку давнину сплила із глибин часу, немов пара. Це — мої гени. Я відчув у собі різкий сплеск еволюції. І подолав пов’язану із цим свою велетенську молекулу ДНК. Земна куля розширилася — й, охоловши, стиснулася до малих розмірів. У печеру прокралася вівця. Море стало велетенською думкою, а на його поверхню безшумно падав дощ. Безлиці люди стояли на березі і вдивлялися в морську далечінь. Було видно, як нескінченний час, перетворившись на клубок ниток, поплив по небу. Небуття ковтало людей і само зникало в пащі ще більшого ніщо. Людські тіла розкладалися, з’являлися кістки, що оберталися на порох, рознесений вітром. « Остаточна й безповоротна смерть», — казав хтось. «Ку-ку»— казав іще хтось. Моє тіло розпадалося на частини, розліталось — і потім знову набрало первісного вигляду.
93 
