127 
Нарешті Герміона злізла з ліжка. Рон негайно перестав тарабанити.
— Якщо це тебе дратує, я більше не буду! — нервово сказав він Герміоні.
Герміона не принизила себе відповіддю, а підійшла до Гаррі.
— Треба поговорити, —сказала вона.
Він подивився на книжку в її руках. Це було "Життя та сміття Албуса Дамблдора".
— Про що? — боязко запитав. Він раптом згадав, що там був розділ, присвячений йому. Не дуже хотілося почути Рітину версію його стосунків з Дамблдором. Герміонина відповідь, одначе, була цілком несподівана.
— Я хочу відвідати Ксенофілія Лавґуда. Він витріщився на неї.
— Кого?
— Ксенофілія Лавґуда. Луниного батька. Хочу з ним поговорити.
— Е—е… навіщо?
Вона глибоко вдихнула, наче збиралася на силі, й сказала:
Рон, — а в нас потроху й того, й того. Вище носа, зараз різдвяні канікули, і Луна буде вдома!
З відкритого вітрам схилу пагорба, куди вони роз'явилися на ранок, відкрився чудовий краєвид на село Отері—Сент—Кечпол. Згори село нагадувало колекцію іграшкових будиночків, красуючись у косому промінні сонця, що продиралося до землі в проміжках між хмарами. Хвилину—дві вони стояли й дивилися в бік "Барлогу", долонями затуляючи очі від сонця, але не побачили нічого особливого, крім високого живоплоту та дерев у саду, що надавали кривобокому будиночку захист від маґлівських очей.
— Дивно —бути так близько і не зайти, — пробурмотів Рон.
— Наче ти їх давно не бачив. Ти ж був там на Різдво, — холодно сказала Герміона.
— Та я не був у "Барлозі"! —недовірливо розсміявся Рон. — Ти що, думаєш, я повернувся б додому, щоб розказати, як я вас покинув? Ага, Фредові з Джорджем це б дуже сподобалося. А Джіні, та взагалі носила б мене на руках.
— А де ж ти тоді був? —здивувалася Герміона.
— У новому домі Білла й Флер. У котеджі "Мушля". Білл завжди мене розумів. Він… він не був у захваті від того, що я вчудив, але хоч не діставав мене. Він знав, що я й так себе караю. З родини більше ніхто не знав, що я в нього. Білл сказав мамі, що вони з Флер не приїдуть на Різдво, бо хочуть відсвяткувати вдвох. Знаєте, перше свято після одруження. Не думаю, що Флер була проти. Ви ж знаєте, як вона нена видить Целестину Ворбек.
Рон повернувся до "Барлогу" спиною.
— Підемо сюди, — сказав він і повів їх на другий бік пагорба. Вони йшли декілька годин, і Герміона наполягла, щоб
Гаррі заховався під плащем—невидимкою. Ґроно невисоких пагорбів виявилося цілком незаселеним — окрім однієї хатинки, на вигляд покинутої.
— Може, це їхня, а вони десь подалися на Різдво? — при пустила Герміона, зазираючи крізь вікно в охайну кухоньку з геранню на підвіконнях.
— Думаю, ти б одразу впізнала дім Лавґудів, якби зазирнула в їхнє вікно,—пирхнув Рон.—Пошукаймо на інших пагорбах.
І вони роз'явилися, щоб опинитися за кілька миль далі на північ. Вітер шарпав їм волосся і одяг.
— Ага! — вигукнув Рон, показуючи вгору, на вершину пагорба, на якому вони щойно явилися. Там височів надто химерний будинок — наче великий чорний циліндр вертикально здіймався в небо, а за ним у надвечір'ї висів примарний місяць. — Це точно Лунин будинок, бо хто б ще міг у такому жити? Він мені нагадує слона!
— Це зовсім не схоже на слона, — заперечила Герміона, дивлячись на дивний будинок.
— Я мав на увазі шахового слона, — пояснив Рон. — Тобто
офіцера.
У Рона ноги були найдовші, тож він видерся на пагорб перший. Коли Гаррі з Герміоною його наздогнали, важко дихаючи й хапаючись за боки, він радісно шкірився.
— Це їхній, — сказав Рон. — Дивіться.
До поламаних воріт було прибито три намальовані вручну таблички. На першій було написано: "Базікало". Головний редактор: К. Лавґуд", на другій: "Збирайте власну омелу", а на третій: "Не їсти керованих слив".
Хвіртка відчинилася зі скрипом. Звивиста стежка, що вела до вхідних дверей, заросла чудернацькими рослинами, серед яких був і кущ, усіяний жовтогарячими, схожими на редиску, плодами, що їх іноді носила замість сережок Луна. Гаррі здалося, що він упізнав снарґалуфа, тож він обійшов засохлий пеньок здалеку. По обидва боки від вхідних дверей стояли, наче вартові, дві старезні дикі яблуні, погнуті вітром, безлисті, однак рясно вкриті червоними кислицями завбільшки як вишні та кущистими Гронами омели з білими намистинками плодів. На одній гілці сиділа, дивлячись на них, малесенька сова з трохи приплюснутою, мов у яструба, голівкою.
— Гаррі, ти краще скинь плащ—невидимку, — сказала Герміона, — бо містер Лавґуд хоче допомогти тобі, а не нам.
127 
