117 
Його голос зривався від напруги. Вони дивилися одне на одного серед цієї засніженої пустки, і Гаррі відчував, що вони дрібні й незначні, мов комахи, під цим неозорим небом.
— Він тебе любив, — прошепотіла Герміона. — Я знаю, що любив.
Гаррі опустив руки.
— Не знаю, кого він там любив, Герміоно, але тільки не мене. Цей хаос, що дістався мені від нього — це не любов. Він набагато більше ділився своїми думками з Ґелертом Ґріндельвальдом, ніж зі мною.
Гаррі підняв Герміонину чарівну паличку, що випала в нього з рук, і знову сів біля входу в намет.
— Дякую за чай. Я ще тут повартую. А ти йди зігрійся.
Вона завагалася, але вирішила за краще погодитись. Підняла зі снігу книжку й пішла в намет, і, проходячи повз нього, розкуйовдила йому легенько волосся. Від цього доторку він заплющив очі й ненавидів сам себе, бо хотів, щоб її слова виявилися правдою: що Дамблдор таки справді його любив.
— РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ —
Срібна лань
Коли Герміона опівночі заступила на варту, уже йшов сніг. Гаррі снилося щось сумбурне й тривожне: Наджіні, що заповзала то у велетенський тріснутий перстень, то у вінок з чемерника, що квітне на Різдво. Він постійно прокидався, охоплений панікою, переконаний, що хтось його кликав здалеку, а вітер, що батожив по намету, нагадував йому то чиїсь кроки, то голоси.
Врешті— решт він підвівся з ліжка і в темряві пішов до Герміони, що, скрутившись клубочком, сиділа коло входу в намет і при світлі чарівної палички читала "Історію магії". Густий сніг ішов і досі, тому вона з радістю підтримала його пропозицію спакуватися з самого ранку й перебратися деінде.
— Виберемо якесь затишніше місце, — погодилася вона й затремтіла, натягуючи светра поверх піжами. — Мені причулося, що там ходять якісь люди. Здається, навіть бачила їх раз чи й двічі.
Гаррі, що теж натягував джемпер, завмер і глянув на стіл, де стояв тихий і непорушний стервоскоп.
— Та то мені, мабуть, привиділося, —нервово сказала Герміона, — сніг, темрява — легко щось уявити… але, може, нам краще роз'явитися під плащем—невидимкою — про
всяк випадок?
Десь за півгодини вони склали намет, Гаррі повісив на шию горокракс, Герміона схопила вишиту бісером сумочку, й вони роз'явилися. їх уже звично стисло, ноги Гаррі відірвалися від засніженої землі, а тоді боляче вдарилися об замерзлий, присипаний листям, ґрунт.
— Де це ми? — запитав він, розглядаючи навколо нові нагромадження дерев. Герміона тим часом почала витягати з сумочки жердини для намету.
— Це Дінів ліс, — відповіла вона. — Колись ми сюди ходили в похід з мамою й татом.
На деревах тут теж лежав сніг і було страшенно холодно, зате хоч вітер не віяв. Цілий день вони просиділи в наметі, гріючись коло ясного синього полум'я, що його так вдало вичакловувала Герміона, щоб потім переносити його, куди потрібно, прямо в глечику. Гаррі відчував, ніби одужує після недовгої, але важкої хвороби, і це враження тільки посилювалося через постійну Герміонину опіку. По обіді з неба знову сіялися сніжинки, тож навіть їхню захищену од вітру галявину припорошило м'яким снігом.
Гаррі мало спав ці дві ночі, і, мабуть, тому всі його відчуття загострилися. Цього разу вони ледве врятувалися з Ґодрико—вої Долини, тож тепер Гаррі постійно відчував загрозливо—близьку присутність Волдеморта. Споночіло, і Гаррі не погодився, щоб Герміона змінила його на варті, звелівши їй лягати спати.
Він пересунув до входу в намет стару подушку і сів на неї, вбраний у всі свої светри, та все одно трясся від холоду. З кожною годиною темрява густішала, аж поки стала майже непроникна. Гаррі хотів було витягти Карту Мародера, щоб порозглядати цяточку з іменем Джіні, та згадав, що зараз Різдвяні канікули, і вона, скоріше за все, вдома в "Барлозі".
Кожен малесенький порух ніби побільшувався в цих нескінченних лісових нетрях. Гаррі знав, що там повно живих істот, проте волів, щоб вони сиділи тихо й непорушно, даючи йому змогу відрізнити безневинне шарудіння й шурхіт від звуків, що свідчать про інші, зловісні рухи. Пригадав, як багато років тому почув серед опалого листя шелестіння плаща — і відразу здалося, що він знову чує цей звук. Струснув головою, відганяючи від себе цю мару… Закляття—обереги захищали їх уже кілька місяців. Чого б це вони перестали діяти зараз? І все ж він не міг позбутися відчуття, що цієї ночі щось змінилося.
117 
