112 
Він стяг пропотілу футболку й глянув на груди. Просто над серцем яскраво червонів пропалений медальйоном овальний слід. На передпліччі гоїлися проколи від зміїних зубів.
— Де ти діла горокракс?
— Поклала в сумочку. Думаю, треба від нього відпочити. Він знову ліг на подушку й подивився на її виснажене
посіріле обличчя.
— Не треба було лізти в ту Ґодрикову Долину. Це я винен, це все я винен, Герміоно, пробач.
— Не ти винен. Я теж туди хотіла. Я справді думала, що Дамблдор там залишив для тебе меча.
— Ну, то… ми обоє помилилися, правда?
— Що сталося, Гаррі? Що сталося, коли вона повела тебе нагору? Змія там десь ховалася? Виповзла, вбила її й напала на тебе?
— Ні, — заперечив він. — Це вона була змією… або змія була нею… увесь той час.
— Ш—що?
Він заплющив очі. І досі відчував на собі сморід того дому. Це допомагало з неймовірною чіткістю пригадати все те жахіття.
— Батільда, мабуть, недавно померла. Змія була… була у ній усередині. Відомо—Хто залишив її в Ґодриковій Долині чекати. Ти мала рацію. Він знав, що я повернуся.
— Змія була у неї всередині?
Він знову розплющив очі. Герміону аж нудило.
— Люпин казав, що ми зіткнемося з чарами, яких і уявити не могли, — сказав Гаррі. — Вона не хотіла розмовляти при тобі, бо це була парселмова, я не збагнув тоді, що це парсел—
мова, бо я її розумію. Коли ми піднялися нагору, змія послала про це повідомлення Відомо—Кому, я це чув у своїй голові, я відчув його збудження, він наказав мене затримати… а тоді…
Він пригадав, як змія виповзала з Батільдиної шиї. Не варто було переповідати ці деталі Герміоні.
— …вона змінилася, стала змією й напала. Він подивився на слід від укусу.
— Вона не повинна була мене вбивати, а тільки затри мати до приходу Відомо—Кого.
Якби ж він зумів ту змію вбити, то все було б не намарно… Він розчаровано сів на ліжку й відкинув покривала.
— Гаррі, лежи, тобі треба відпочити!
— Це тобі треба поспати. Не ображайся, але вигляд у тебе жахливий. Зі мною все гаразд. Я трохи побуду на варті. Де моя чарівна паличка?
Вона не відповіла, а тільки дивилася на нього.
— Герміоно, де моя чарівна паличка?
Вона закусила губу, і з її очей бризнули сльози.
— Гаррі…
— Де моя паличка?
Вона сягнула рукою під ліжко й простягла йому чарівну паличку.
Гостролистова його паличка була фактично розламана надвоє. Два дерев'яні уламки трималися разом лише завдяки тоненькій феніксовій пір'їні всередині. Гаррі взяв її в руки, наче живу істоту, яку жахливо поранили. Він не міг думати— усе зливалося в суцільну смугу паніки й страху. Простяг паличку Герміоні.
— Зціли її. Будь ласка.
— Гаррі, навряд, вона ж переломилася…
— Будь ласка, Герміоно, спробуй!
— Р—репаро.
Дві частинки чарівної палички поєдналися. Гаррі підніс її догори. — Лумос!
Паличка ледь—ледь зажевріла і знову погасла. Гаррі націлився нею на Герміону.
— Експеліармус!
Герміонина чарівна паличка трохи смикнулася, але не вилетіла з її рук. Ця квола спроба чарування виявилася для щойно склеєної палички завеликим навантаженням і вона знову розламалася надвоє. Гаррі дивився, охоплений жахом, неспроможний сприйняти те, що бачив… чарівна паличка, яка стільки всього пережила…
— Гаррі, — прошепотіла Герміона так тихенько, що він ледве почув. — Мені… мені так прикро. Це, мабуть, я винна. Коли ми вже тікали, а змія, знаєш, стрибнула на нас, я вистрілила вибуховим закляттям, а воно зрикошетило на всі боки і, мабуть… мабуть, влучило…
— Ти ж незумисне, — машинально озвався Гаррі. Він був приголомшений і відчував у грудях порожнечу. — Ми… ми якось її полагодимо.
— Гаррі, навряд чи це можливо, — заперечила Герміона зі слізьми на щоках. — Пам'ятаєш… пам'ятаєш Рона? Коли розбилася машина й він зламав свою чарівну паличку? її так і не полагодили, він мусив діставати нову.
Гаррі подумав про Олівандера, якого захопив у полон Вол—деморт, і про Ґреґоровича, що вже помер. Як же тепер знайти собі нову чарівну паличку?
— Ну, — сказав він вдавано бадьорим голосом, — ну, то я просто поки що позичу твою. Доки стоятиму на варті.
Герміона, заливаючись слізьми, простягла йому чарівну паличку, і він залишив дівчину біля ліжка, бажаючи єдиного — бути від неї якнайдалі.
— РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ —
Життя та сміття Албуса Дамблдора
Сходило сонце. Над Гаррі простягалася чиста, безбарвна широчінь неба, байдужа до нього і до його страждань. Гаррі сів біля входу в намет і глибоко вдихнув свіжого повітря. Просто бути живим і дивитись, як сходить сонце над іскристими засніженими вершинами гір — це, либонь, найдорожчий на землі скарб, проте він не міг його оцінити. Його пронизувало горе від утрати чарівної палички. Дивився на долину, вкриту сніговою ковдрою… З далини крізь цю сліпучу тишу долинала мелодія церковних дзвонів.
112 
