78 
Він підійшов і потиснув кентаврові руку.
— Добрий вечір, Геґріде, — привітався Ронан глибоким, сповненим печалі голосом. — Ти що, хотів мене застрелити?
— Мушу бути на сторожі, Ронане, — сказав Геґрід, поплескуючи по арбалету. — Щось погане си діє в цьому лісі. Це, до речі, Гаррі Поттер і Герміона Ґрейнджер. Учні зі школи. А це Ронан. Кентавр.
— Ми помітили, — тихенько промовила Герміона.
— Добрий вечір, — привітався Ронан. — Учні так? І багацько ви навчилися там, у школі?
— Е-е…
— Трохи, — невпевнено відповіла Герміона.
— Трохи? Ну, це вже щось, — зітхнув Ронан. Закинувши голову назад, він глянув у небо. — Марс нині яскравий.
— Так, — погодився Геґрід, також глянувши вгору. — Слухай, Ронане, це файно, що ми на тебе натрапили. Тут десь є поранений єдиноріг. Ти нічого не видів?..
Ронан відповів не відразу. Дивився якийсь час у небо, а тоді знову зітхнув.
— Першими жертвами завжди стають невинні, — сказав він. — Так було віками, так є й тепер.
— Еге ж… — погодився Геґрід. — Але, може, ти таки щось видів, Ронане? Щось незвичне?
— Марс нині яскравий… — повторив Ронан, мовби й не завважуючи нетерплячого погляду Геґріда. — На диво яскравий…
— Авжеж, але я мав на увазі щось незвичне тут, біля нас, — пояснив Геґрід. — То ти не помітив нічого дивного?
І знову минув якийсь час, поки Ронан відповів.
— Ліс ховає багато таємниць, — зрештою вимовив він.
Якийсь рух у деревах позаду Ронана змусив Геґріда знову підняти арбалет, але то був ще один кентавр — із чорним волоссям і вороним тілом, який видавався дикішим, ніж Ронан.
— Привіт, Бейне! — озвався Геґрід. — Всьо файно?
— Добрий вечір, Геґріде! Сподіваюся, в тебе все гаразд?
— Можливо. Слухай, я вже запитував Ронана… може, ти видів щось дивне останнім часом? Бо тут троха поранило єдинорога, — може, ти щось такого чув?
Бейн підійшов до Ронана. Глянув на небо.
— Марс нині яскравий, — стиха промовив він. — Та це ми вже чули! — роздратувався Геґрід. — Ну, якщо хто із вас щось помітить — дайте мені знати. Файно?.. То ми пішли.
Гаррі й Герміона рушили за ним, позираючи через плече на Ронана й Бейна, доки галявина не зникла за деревами.
— Ніколи з тих кентаврів не витягнеш відвертої відповіді! — сердито буркнув Геґрід. — їм тілько, аби на зорі дивитиси. Все, що ближче від місяця, їх уже не цікавит.
— А тут багато їх? — запитала Герміона.
— Та є досить!.. Ходят переважно табуном, але часто з'являються тоді, коли хочеш перекинутися словом… Вони загадкові, ті кентаври… багато знают… але мало що кажут.
— Думаєш, перед тим, як їх зустріти, ми також чули кентавра? — поцікавився Гаррі.
— Хіба то копита тупотіли? Нє, я си гадаю, що то було те, що вбиває єдинорогів. Ніколи ще такого тут не чув.
Вони продиралися крізь густі, чорні дерева. Гаррі нервово озирався, бо мав неприємне відчуття, ніби хтось за ними стежить, тож був дуже радий, Що поруч Геґрід зі своїм арбалетом. Стежина завертала вбік, і тут Герміона схопила Геґріда за руку.
— Геґріде! Диви! Червоні іскри, там щось сталося!
— Чекайте мене тут! — крикнув Геґрід. — Стійте на стежці, а я си поверну за вами!
Вони чули, як він біг, ламаючи гілки, й перелякано поглядали одне на одного, поки все стихло, окрім шелесту листя.
— Як ти думаєш, їх хтось поранив, чи що? — прошепотіла Герміона.
— Мені байдуже, що з Мелфоєм, але коли щось трапилося з Невілом!.. Ми самі, якщо чесно, винні, що він узагалі тут опинився.
Час минав дуже повільно. Їхній слух загострився, як ніколи. Гаррі здавалося, ніби він чує кожен подув вітру, кожен тріск найменшої гілочки. Що там сталося? Де вони всі?
Нарешті голосний хрускіт сповістив про повернення Геґріда. Разом з ним прийшли Мелфой, Невіл та Іклань. Геґрід був розгніваний. Мелфой нібито підкрався ззаду до Невіла й жартома схопив його за плечі. Невіл перелякався й вистрелив іскрами.
— Будемо щасливі, коли зловимо щось після того галасу, який ви зчинили!.. Ну, файно, тепер міняймося. Невіле, ти лишаєшся зі мною і Гермі-оною, а ти, Гаррі, підеш з Ікланем і тим бовдуром. Я си вибачєю, — пошепки додав Геґрід на вухо Гаррі, — але йому буде тяжче налякати тебе, а нам треба довершити нашу справу.
Отож Гаррі пішов разом з Мелфоєм та Ікланем. Вони йшли десь півгодини, все далі заглиблюючись у ліс, аж поки стежина стала майже непрохідною — так густо розрослися навколо неї дерева. Гаррі здалося, ніби крові тут побільшало. Коріння одного дерева було рясно забризкане нею, немовби те бідолашне створіння металося від болю зовсім неподалік. Крізь переплетене гілля старого дуба Гаррі побачив перед собою галявину.
78 
