33 
Ти сумуєш, Янкелю? — запитала вона одного дня за сніданком.
А звісно, — відповів той, тремтячими руками подаючи їй на ложечці маленькі шматочки диньки.
Чому?
Тому що замість їсти свій сніданок, ти намагаєшся розмовляти.
А раніше ти сумував?
А звісно.
Чому?
Тому що ти лише їла, але не говорила, а мені сумно, коли я не чую твого голосу.
Коли ти дивишся на людей, котрі танцюють, це тебе засмучує?
А звісно.
Це засмучує і мене. Як думаєш, чому так трапляється?
Тоді він поцілував її в чоло і взяв за підборіддя: Тобі справді варто не говорити, а їсти. Вже доволі пізно.
А тобі не здається, що Біцль Біцль — то винятково сумна людина?
Я не знаю.
А як щодо жалібниці Шанди?
О так, вона дуже сумує.
Але це очевидний випадок, хіба ні? А от Шлойм, той сумний?
Хто зна?
А близнючки?
Можливо. Але то не наша справа.
А Бог су му є?
Щоби бути сумним, він мав би існувати, хіба ні?
Я знаю, — сказала вона, злегка поплескавши його по плечу, — тому й запитую, щоби знати, чи ти віриш!
Що ж, давай я відповім так: якщо Бог справді існує, то є багато речей, котрі Його мають засмучувати. А якщо Він не існує, то це, як я уявляю, також повинно навіювати на Нього смуток. Тоді можна відповісти й на твоє запитання: Бог, вочевидь, сумує.
Янкелю! — вона обвила руками його шию так, начебто намагалася втиснути себе в нього або його у себе.
Брід дослідила існування 613 видів смутку, кожен з яких був абсолютно неповторним, окремою емоцією, подібною до іншого виду смутку не більше, ніж до гніву, екстазу, вини чи розчарування. Смуток Дзеркала. Смуток Приручених Птахів. Смуток Засмученості перед Чиїмись Батьками. Смуток, Сповнений Гумору. Смуток Нерозділеної Любові.
Вона нагадувала людину, котра потопає, котра відчайдушне кидається у воді, хапаючись за все, що могло би її втримати. Життя цієї дівчинки було безперервною розпачливою боротьбою за те, щоби виправдати власне життя. Вона розучувала неможливо важкі мелодії на своїй скрипці, то були пісні поза межами думок, які вона могла б зрозуміти, тому й приходила вона щоразу до Янкеля, плачучи: Я вивчила ще й оцю! Вона просто жахлива! Я мушу написати щось таке, чого навіть я не зможу зіграти! Вона проводила вечори над книгами з мистецтва, котрі Янкель купував для неї в Луцьку, а щоранку, снідаючи, нарікала: То були добрі й милі книжки, але вони нічого не говорять про красу. Нічого, якщо лише я сама собі здаю про це чесний звіт. Вони кажуть лише про те найкраще, що існує. А кожного дня пообіді вона проводила час, споглядаючи їхні вхідні двері.
Ти на когось чекаєш? — запитував Янкель.
Що це за колір? — питала тоді вона.
Тоді він ставав дуже близько до дверей, так близько, що кінчик його носа торкався щілини замка. Далі він лизнув двері й розсміявся: На смак вони червоні.
Точно, червоні, хіба не так?
Здається, що так.
Тоді вона схиляла свою голівку йому на руки й питала: Але чи не могли б вони стати ще хоч трішки червонішими?
Все життя Брід було поступовим зрозумінням того, що цей світ не для неї і що із незрозумілих їй причин вона ніколи не зможе бути щасливою і чесною водночас. Вона почувалася, неначе була сповнена по вінця любов'ю, так, наче та любов постійно народжувалася в ній і відкладалася про запас. Але її нікуди було подіти. Стіл, амулет зі слонової кості, райдуга, цибулина, нова зачіска, молюск, Шабот, насильство, квіти кутикули, мелодрами, канава, мед, мила серветочка… Ніщо з цього її не зворушувало. Вона чесно досліджувала світ, шукаючи щось, що могло б заслуговувати на ту безмежну любов, яка, як вона те знала, містилася в ній, проте кожному предметові в цьому світі вона могла сказати: Я не люблю тебе. Гей, поштова скринько кольору дерева на паркані: Я не люблю тебе. І ти, надто довгий вірше: Я не люблю тебе. Мій сніданку в черпачку: Я не люблю тебе. І ти, фізико, з твоїми ідеями та законами: Я не люблю тебе. Ніщо не було більшим за те, чим воно було насправді. Всі речі були просто речами, повністю зануреними у свою речовинність.
Якби ми відкрили її щоденник на випадковій сторінці — а вона носила його з собою постійно, переживаючи не так за те, що він може десь загубитись або потрапити комусь на очі, як за те, що коли вона нарешті знайде вартісну річ, то про неї не буде де написати, — ми б натрапили на постійне повторення однієї й тієї ж фрази: Я все ще не люблю.
33 
