Особенно,... 
113 
ОХ! — голосно заверещала Зося, не змігши стримати голос, — ЩОЙНО ВОНО МЕНЕ КОПНУЛО!
Мій дід притулив вухо до її живота — і дістав добрячого стусана по голові, від якого йому довелося відлетіти на кілька метрів і приземлитися на спину.
ТА ЦЕ Ж ПРОСТО ЯКАСЬ НАДЗВИЧАЙНА ДИТИНА!
Над річкою зібралося куди менше симпатичних чоловіків, ніж то траплялося кожного року. Починаючи з найпершого, коли Трохима придавило або не придавило в річці його возом. Всі симпатичні чоловіки пішли на фронт брати участь у війні, всю складність якої тоді ніхто ще не міг передбачити, і ніхто б не зміг і не зможе передбачити потім. Брати участь у змаганні вийшли хіба каліки та боягузи, які покалічили себе — хтось зламав собі руку, хтось випік око, прикинувся глухим або сліпим — так вони розраховували уникнути призову. То було змагання калік з боягузами, котрі пірнали за мішком з фальшивим золотом. Вони намагалися повірити, що життя тече, як завжди, у здоровому руслі, що традиція здатна замурувати щілини в реальності, що радість усе ще можлива.
Платформи та учасники процесії рухалися від гирла ріки до яток з іграшками та цукерками, котрих наставили біля проіржавілої таблиці, котра позначала місце, де потонув або не потонув віз Трохима:
ЦЯ ТАБЛИЦЯ ВКАЗУЄ МІСЦЕ (АБО МІСЦЕ, НАБЛИЖЕНЕ ДО МІСЦЯ), У ЯКОМУ ВІЗ ТАКОГО СОБІ ТРОХИМА Б. (ЯК МИ ДУМАЄМО) ПЕРЕВЕРНУВСЯ В РІКУ
Волею громади, 1791
Як тільки перші платформи проїхали вікно Більш-Менш-Поважного Рабина (з якого він традиційним кивком голови відкрив парад), у далеких неглибоких траншеях почали розстрілювати чоловіків у зелено-сірих уніформах.
Луцьк, Сарни, Ковель — платформи з цих міст були прикрашені тисячами метеликів і нагадували про різні епізоди Трохимової історії: ось його віз, дівчата-близнючки, поламані спиці парасольки, ключі у вигляді скелетів, кровоточиві букви на монаршій резолюції: Волею, даною мені… А десь в іншому місці у той час їхніх синів убивали між кільцями їхнього ж колючого дроту, на них падали власні, помилково випущені бомби, а вони втискалися в болото і твань, немов звірі, вони потрапляли під вогонь своєї ж артилерії, гинули, часто навіть не знаючи, що зараз будуть забиті, — куля крізь голову якраз у той момент, коли разом з товаришем сміялися із вдалого жарту.
Львів, Пінськ, Ківерці — вози з цих міст просувалися уздовж ріки, прикрашені червоними, коричневими, пурпуровими метеликами, а їхні кістяки випирали назовні, як неприкрита огидна правда. (І в цьому місці так і хочеться зірватися й закричати: ТІКАЙТЕ! БІЖІТЬ, ПОКИ МОЖЕТЕ, ДУРНІ! РЯТУЙТЕ СВОЄ ЖИТТЯ!) Ревіли оркестри — труби, скрипки, губні гармоніки, альти, саморобні пищики з воскового паперу.
ЗНОВ КОПАЄТЬСЯ! — сміялася Зося, — ЗНОВ!
І ще раз мій дід приклав вухо до її живота (і став при цьому на коліна, щоби зручніше прикластися) — і його знов відштовхнуло назад.
ЦЕ МОЯ ДИТИНА! — заволав він, доки його праве око, неначе губка, набухало синцем.
Трохимбрідський віз прикрашали чорні та блакитні метелики. Дочка електрика Берля Ґ. сиділа на підвищенні у центрі платформи, і на голові в неї сіяла блакитна неонова тіара, шнур від якої тягнувся на сотні метрів аж до розетки над її ліжком. (Вона планувала змотати його назад, коли буде повертатися додому після параду.) Водяну Королеву оточували містечкові водяні принцеси, зодягнуті в блакитні мережива, — вони маяли руками, наче хвилі. Квартет скрипалів спереду воза вигравав польських національних мелодій, а ззаду музики затинали українських.
По обох берегах на дерев'яних стільцях порозсідалися старші чоловіки — вони згадували про минуле кохання, про дівчат, яких ніколи не цілували, про книжки, яких не прочитали і не написали, про те, як час позначився на та-кому-то-як-там-його-звати, і про рани, про обіди, про те, як би вони мили волосся жінок, яких вони не зустрічали, про вибачення і, врешті, про те, був чи не був Трохим притиснутий своїм возом на дні ріки.
Земля перекинулася на небо. Янкель перевернувся в гробі. Доісторична мураха в персні на Янкелевому пальці, котра нерухомо пролежала в камені кольору меду ще від часу дивного народження Брід, від сорому сховала свою голову під лапки.
Мій дід та його молода, неможливо вагітна жінка поволі пішли на берег, щоби подивитися на пірнальників.
(Далі писати майже неможливо, бо ми ж то знаємо, що станеться потім і не можемо зрозуміти, чому вони не… Або це просто неможливо, бо ми боїмося, що вони таки…)
113 
