Особенно,... 
111 
Що?
Ну, дівчина-циганка. Та, яку ти любив.
Я не її любив. Вона просто була моєю дівчиною. Моєю дівчиною.
Ох, — відказав Сонячний Годинник, і доки він почав говорити знову, оте його ох упало додолу, розбилося об бруківку і змішалося з мукою в заглибинах між каменем. Ти любиш дитинча в Зосиному лоні. Всіх відкидає в минуле, а тебе втягує майбутнє.
Мене розриває в обох напрямках! — проказав він, споглядаючи залишки Трохимового воза, слова на тілі Брід, погроми, весілля, самогубства, саморобні хижі, паради, і так само бачачи всі варіанти свого можливого майбутнього: життя з дів-чиною-циганкою, життя самотою, життя із Зосею і дитиною, яка довершить його існування, закінчення свого життя. Образи безконечного минулого й безконечних варіантів майбутнього омивали його, доки він стояв непорушно, паралізований теперішнім. Він, Сафран, позначав собою вододіл між тим, що вже сталося і що ще мусило статись.
І чого ж ти від мене хочеш? — запитав Сонячний Годинник.
Дай їй здоров'я. Нехай вона народиться без хвороб, не сліпою, зі здоровим серцем і без омертвілих кінцівок. Зроби її досконалою.
Тиша — і нараз Сафран виблював місиво жовтих та коричневих клаптів із вранішньої канапки та обіднього курчати під жорсткі ноги Сонячного Годинника.
Принаймні, я в це не вступив, — прорік Годинник.
Ти ж бачиш! — Сафран благав, ледви втримуючи на колінах своє ослабле тіло. Отак воно все і є.
Що воно?
Я про любов.
Що?
Любов, — сказав Сафран. Вона якраз так і виглядає.
Чи знаєш ти, що навіть після того нещасливого випадку зі мною твоя пра-пра-прабабуся щоночі продовжувала приходити до моєї кімнати?
Що?
Вона, хай Бог благословить її душу, лягала до мене в ліжко, знаючи, що я нападу на неї. Нам радили спати в окремих кімнатах, але вона щоночі приходила, щоби побути зі мною.
Я не розумію.
Кожного ранку вона вичищала з-під мене мої випорожнення, купала мене й одягала, зачісувала мене, щоб я виглядав, як нормальна людина, навіть якщо це коштувало їй розбитого ліктем носа або зламаного ребра. Вона точила для мене бритву. Вона носила на своєму тілі сліди від моїх зубів, як жінки інших чоловіків носять подаровані їм коштовності. Дірка в стіні не мала значення. Ми на неї не звертали уваги. Ми жили в одній кімнаті. Вона була зі мною. Вона робила для мене всі ті речі й іще більше від того, про що б я нікому не розказав, і при цьому вона навіть мене не кохала. Оце і є любов.
Дозволь розказати тобі історію, — провадив далі Годинник. Вікна будинку, в який твоя пра-пра-прабабця і я переїхали, коли вперше одружилися, виходили на малі водоспади, біля котрих закінчується лінія поділу на єврейське та людське. Той будинок мав дерев'яні підлоги, високі вікна і міг вмістити велику сім'ю. То був прекрасний будинок. Добрий будинок.
Але ж тут шумить вода, — сказала тоді твоя пра-пра-прабабця, — я не зможу чути свої думки. Зачекай, — заспокоював я її, — нехай-но лиш пройде трохи часу.
І, от що я тобі скажу, попри те, що в тому домі завжди було так вогко, подвір'я весь час перетворювалося на болото від постійних бризок, стіни потрібно було лагодити кожних шість місяців, а зі стелі за будь-якої пори року, неначе сніг, падали клапті фарби — попри все те, що кажуть про людей, котрі живуть поруч водоспадів, — це правда.
І що ж, — запитав мій дід, — що про них кажуть?
Кажуть, що ті, хто поселився поблизу водоспадів, не чують шуму води. Таке кажуть?
Справді кажуть. Звісно, твоя пра-пра-прабабця мала рацію. Спершу там було просто жахливо. Більше кількох годин підряд у тому домі ми просто не могли витримати. Перші два тижні ми спали з перервами й постійно сварилися, намагаючись перекричати шум води. Ми волали одне на одного, аби тільки довести собі, що любимось, а не сповнюємося ненавистю.
Наступні тижні далися легше. Ми вже могли спати по кілька годин на ніч, а також обідати, відчуваючи лише незначні незручності. Твоя пра-пра-прабабця все ще проклинала воду (чию присутність ми відчували майже анатомічно), хоча робила це все рідше і з меншою люттю. Так само втишилися і її нападки на мене. Це все твоя вина, — нарікала вона, це ти хотів тут жити.
Життя тривало, так, як завжди триває життя, і час спливав, як завжди спливає час. Десь трохи більше як за два місяці, коли ми, як то не часто бувало, сиділи разом за сніданком, я запитав її: ти це чуєш? Чуєш? Я відставив своє горнятко з кавою і підвівся зі стільця. Ти чуєш цей звук?
111 
