Последние отзывы

  30  

Раптом Фарамир подивився на Піна:

— А зараз я розповім вам дещо незвичайне. Цей напіврослик — уже не перший, якого я зустрічаю.

Гандальф стрепенувся, випрямився і стиснув підлокітники крісла. Але не сказав нічого і поглядом звелів Піну мовчати теж. Денетор глянув на них обох і кивнув головою на знак того, що багато чого йому вже відомо. Тим часом Фарамир говорив, не спускаючи очей з Гандальфа, і тільки іноді кидав погляд на Піна, немов хотів освіжити в пам’яті образи гобітів, яких зустрів за Андуїном.

Коли він дійшов до ночівлі в Еннет–Аннун, Пін помітив, як тремтять руки Гандальфа, і з жахом зрозумів, що Гандальф — сам Гандальф! — дуже стривожений, а може, навіть зляканий. У кімнаті було задушливо і тихо. Коли Фарамир описав прощання з мандрівниками і згадав Кіріт–Унгол, голос його перехопило. Він похитав головою і замовк. Гандальф підхопився:

— Кіріт–Унгол! Долина Моргулу! Коли це було, Фарамире? Пригадай точно! Коли вони могли дійти до цієї проклятої долини?

— Ми розійшлися позавчора ранком. Якщо вони пішли прямо на південь, то їм залишалося п’ятнадцять ліг до входу в долину і ще п’ять до Заклятої Вежі. Навіть найшвидшим маршем вони не дійшли б раніше, ніж сьогодні, а може, ще йдуть. Я розумію, чого ти побоюєшся. Але Тьма надходить не через них. Хмари з’явилися учора ввечері і за ніч затягли весь Ітіліен. Ворог, безперечно, призначив годину наступу задовго до нашої зустрічі.

Гандальф нервово заходив по кімнаті.

— Позавчора вранці, близько трьох днів ходу! Скільки ліг звідси до місця, де ви розпрощалися?

— По прямій десь ліг двадцять п’ять, — відповів Фарамир. — Але прийти раніше я не міг. Учора ми затрималися на Кайр–Андросі: це острів посередині Ріки, там чатує постійна сторожа. Коней ми залишили на тім березі. Коли стала наповзати пітьма, я зрозумів, що потрібно поспішати, і виїхав з чотирма вершниками. Іншим велів іти на південь, на допомогу гарнізону Осгіліату. Сподіваюся, це не буде визнано за помилку? — звернувся він до батька.

— Ти ще питаєш? — вигукнув Денетор, і очі його дивно спалахнули. — Ти — капітан, загін підлеглий тобі. Але якщо хочеш знати мою думку — слухай! У живі очі мені ти удаєш слухняність, але давно вже не питаєш поради. Ти і зараз говорив дуже гарно. Сину мій, я старий, однак розум досі не зраджував мені! Ані зір мій, ані слух не притупилися. По обличчю Мітрандіра бажав ти впевнитися, що зображуєш усе як потрібно і не сказав зайвого! Мітрандір заволодів твоїм серцем, і вже давно. Я не забув жодного разу, коли ти щось недоговорював або замовчував. Але в мене є ключ до твоїх загадок. О горе, горе мені! Навіщо доля забрала Боромира!

— Чим я прогнівив тебе, батьку? — тихо запитав Фарамир. — Я шкодую, що не зміг звернутися до тебе за порадою, перш ніж брати на себе таку відповідальність…

— Невже ти зробив би інакше на догоду мені? — уїдливо мовив Денетор. — О ні! Я бачу тебе наскрізь! Ти мрієш уподобитися королям минулих часів, граєш у великодушність і мудрість. Може, за мирних часів це й непогано для нащадка знатного роду, але в лиху годину за м’якотілість і базікання часто накладають головою!

— Я готовий заплатити, — сказав Фарамир.

— Ось як? — вигукнув Денетор. — Але ти поставив на карту життя не тільки своє, але і батька свого, і всього народу, охороняти який ти зобов’язаний — тепер, коли з нами немає Боромира!

— Ти волів би радше втратити мене?

— Боромир був вірним сином, а не вихованцем чарівника. Він пам’ятав, як важко його країні і його батькові! Скарб сам ішов до рук — він зберіг би для батька цей рятівний дарунок долі!

На мить витримка зрадила Фарамирові.

— Спробуй пригадати, батьку, — кинув він різко, — чому саме я опинився в Етеріені! Намісник Мінас–Тіріту сам обрав Боромира!

— Так, цей трунок я сам собі приготував, — зітхнув Денетор.

— Гіркота його на вустах моїх уже багато днів, і чи не виявиться ще гіршим осад на дні. Мої побоювання справджуються… Навіщо все так безглуздо вийшло! Чому безцінний дарунок вислизнув від мене!

— Втішся, — сказав раптом Гандальф. — Боромир загинув, і загинув з честю — хай спочиває в спокої! А якби він захопив скарб, то згубив би і тебе, і себе. Він не зміг би розлучитися зі знахідкою, і якби повернувся з нею сюди, ти не впізнав би власного сина.

Денетор холодно перервав:

— Шкодуєш, що не спромігся приборкати Боромира, чи не так? Я, його батько, стверджую: Боромир віддав би… Ти, безперечно, мудрий, але неглибокий. Є способи різні: від мережі інтриг, що плетуть маги, до безглуздих витівок дурнів. Я обізнаний краще, ніж ти вважаєш!

  30