2 
— Чоловік? — із сумнівом перепитав Інгольд, решта почала сміятися.
— Ніякий я не «чоловік», — вигукнув Пін, забувши про сон. — Нічого подібного! Я не чоловік і не воїн, я — гобіт, хоча мені й доводилось битися, коли не було іншого виходу!
— Не всякий із славетних воїнів міг би відрекомендуватися краще! — схвально відгукнувся Інгольд. — А що таке «гобіт»?
— Напіврослик, — відповів Гандальф. (Гондорці збентежено перезирнулися.) - Ні, не той. Це його друг та родич.
— А також його товариш у поході, — додав Пін. — З нами був ще Боромир, він врятував мене у снігових заметах, а потім загинув, захищаючи нас від орків.
— Помовч! — перервав його Гандальф. — Цю сумну новину щонайперше належить повідомити батькові.
— Ми вже тут самі здогадуємося, — відповів Інгольд. — Були знаки… Ну, якщо це так, рушайте не зволікаючи. Намісник Мінас–Тіріту, звичайно, захоче побачити того, хто несе останнє вітання від сина,, хай буде він людиною чи…
— Гобітом, — підказав Пін. — Навряд чи я зможу багато зробити для вашого володаря, але все, що мені пщ силу, зроблю на пам’ять про Боромира..
— Щаети вамї — сказав Інгольд. Воїни розступилися, Тінебор пройшов крізь вузьку браму.
— Підтримай Денетора доброю порадою в чає, тяжкий для нього і для всіх нас, Мітрандіре! — попросив Інгольд навздогін. — На жаль, ти знову прийшов вісником горя та лиха…
— Я приходжу, коли потрібен. А якщо хочеш поради, то послухай: ви пізно взялися лагодити Пеленорські мури. Проти сили, яка насувається, кращий захист — хоробрість та надія. Я везу не лише погані новини. Відкладіть молоти, час гострити мечі!
— Ми закінчимо до вечора, залишилася остання ділянка, найбезпечніша, на шляху до союзного Рохану. Чи не знаєш, що там відбувається? Чи прийдуть роханці на допомогу?
— Повинні прийти, але вони вже витримали не одну битву вдома, у вашому тилу. Отже, зараз цей шлях, як і всі інші, вже не веде до мирного краю. Будьте уважні! Якби не Гандальф, старий віщун, ви нині чекали б з Аноріену не роханську кінноту, а ворожу рать. Все ще може статися. Прощавайте і пам’ятайте: пильність — головне!
Раммас–Ехор, Захисний Мур, був побудований чималими зусиллями, коли на Ітіліен лягла ворожа тінь. Мур тягнувся більше ніж на десять ліг, оточуючи рівнину Пеленнору. Родючі, виплекані землі пологими терасами спускалися до заплави Андуїну. На північному заході відстань між стіною та Головною брамою столиці дорівнювала чотирьом лігам; тут вона була особливо високою та надійною і пролягала по стрімких урвищах понад вузькою прирічною долиною. Шлях від бродів та мостів Осгіліату, що був прокладений на високому насипі, брукованому камінням, перетинав стіну попід брамою з барбаканом. На південому заході мур підходив найближче до міста лише на одну лігу. Там Андуїн, огинаючи плавною дугою кручі Емін–Арнену, в південному Ітіліені, круто повертав на захід, а стіна нависала прямо над берегом, де знаходились причали гавані Харлонд, куди приставали для розвантаження кораблі з пониззя, з південних провінцій. Затишні хутори були оточені полями, садами, за господами розташувались стодоли, клуні, кошари для овець та корівники; багато чистих малих річок збігало по долині до Андуїну. Одначе тут мешкала лише невеличка частина землеробів та пастухів Гондору. Окрім населення семи округів столиці, гон–дорці мешкали також у підгірних долинах Лоссарнаху та далі на південь у краї п’яти швидких річок Лебенніну. Між горами та Морем мешкали колись нащадки забутого народу, що жив там ще за часів Чорної Навали, до появи королів; тепер це плем’я злилося з гондорцями, успадкувавши від своїх пращурів тільки смагляву шкіру та маленький зріст. Найвіддаленішим підлеглим краєм, Белфалатом, володів Імраель, нащадок славнозвісного роду; в його країні не були рідкістю люди з очима сіро–зеленими, кольору Моря.
Гандальф їхав мовчки; Пін крутився, роздивляючись навкруги. Туман ходив густими клубами, але небо яснішало, і ліворуч було добре видно розрив у пасмі гір — широку долину, утворену великою рікою, зерно розбрату та поле багатьох битв, Там, де кінчались Білі Гори, Еред–Німрас, Пін побачив, як йому й обіцяв чарівник, темну піраміду гори Міндоллуїн. Фіолетові тіні лежали у глибоких зморшках, а на бескиді, висунутому вперед, як ніс могутнього корабля, біліли у вранішньому світлі стіни Мінас–Тіріту. Сім кіл білих мурів охороняли це місто, таке старе та величне, Що здавалося, ніби не людські руки збудували його, а витесали невідомі велети із самих кісток землі.
2 
