— Вітаю! — сказав Більбо. — А я вже думав, чи ти встигнеш.
— Радий БАЧИТИ тебе, — відповів чарівник, опускаючись у крісло. — Мені схотілося сказати дещо наостанку. Ти, мабуть, впевнений, що все відбулося чудово й точнісінько за планом?
— Авжеж. Хоча спалаху я не чекав. Він навіть мене злякав, не кажучи вже про інших. Це маленьке доповнення від тебе, еге ж?
— Зрозуміло. Ти дуже мудро приховував перстень у таємниці всі ці роки, й мені здалося, що гостям треба щось підкинути, щоб вони могли якось пояснити твоє раптове зникнення.
— Але ти ледь не зіпсував усю штуку. Правду кажуть, дуже тобі подобається втручатися у будь–яку справу! — засміявся Більбо. — Ну, я ж розумію, тобі завжди краще знати.
— Це слушно — коли я щось знаю. Але у твоїй справі я ще не зовсім розібрався.
Зараз вона підійшла до кінця. Ти зіграв свій жарт, збентежив та образив майже усю рідню й забезпечив Гобітанію темою для балачок на дев’ять, а то й на дев’яносто дев’ять днів наперед. Що ще збираєшся утнути?
— Мені потрібен відпочинок, тривалий відпочинок, я вже казав тобі. Можливо, я піду назавжди — навряд чи мені закортить повернутися. Адже я так і розрахував, і всім розпорядився. Я старію, Гандальфе. Зовні цього не видно, але серцем я відчуваю… «Гарно зберігся!» — зітхнув він. — Але я відчуваю себе тонким–тонким, розумієш, немов мене розтягли, ніби масло по дуже великій скибці хліба. Це ж неприродно! Мені треба змінити життя, як завгодно змінити!
Гандальф зацікавлено, пильно глянув на нього.
— Атож, так не годиться, — сказав він задумливо. — Ти все ж таки правильно вигадав.
— Так чи інакше, я відважився. Мені хочеться знову побачити гори, Гандальфе, ГОРИ — а потім знайти якийсь куточок, де можна справді відпочити, спокійно й тихо, без натовпу родичів, що сують усюди свого носа, без тієї черги набридливих відвідувачів, що безперервно дзвонять біля дверей. Я шукаю таку місцину, де можна дописати нарешті книгу. Я вже й кінцівку гарну придумав: «А потім він жив щасливо до самого кінця своїх днів»…
Гандальф розсміявся:
— Сподіваюсь, так і станеться. Щоправда, ніхто не зможе прочитати твою книгу, хоч би як вона не скінчилася.
— Ну, може, комусь колись та знадобиться. Фродо вже читав дещо з готових розділів. Ти ж будеш піклуватися за Фродо, так?
— Обов’язково. Буду дивитися обома — коли знайду вільний час.
— Відверто кажучи, він пішов би зі мною — якби я запросив. Він уже й сам пропонував, саме цими днями. Та взагалі він ще не дуже того прагне. Мені вкрай потрібно знову побачити дикі землі та гори, поки живу; а він ще не навтішався Краєм, полями, лісами й річками. Йому тут усе до вподоби. Я все йому віддаю, крім деяких дрібничок. Він звикне самостійно давати собі раду та буде, я певен, цілком щасливий. Час уже йому ставати на власні ноги.
— Отже, все йому віддаси? — перепитав Гандальф. — Перстень теж? Наскільки я пам’ятаю…
— Мм–мм… так, здається… — зніяковів Більбо.
— Тоді де ж він?
— У конверті, якщо тобі так цікаво, — сердито відказав Більбо. — Там, на каміні… Ні! Він тут, у кишені! — гобіт заткнувся й додав стиха: — Чи ж не дивно? Проте, стільки літ минуло, чому я повинен його залишати?
Гандальф глянув на Більбо суворо, і очі його зблиснули.
— Більбо, його краще залишити тут, — мовив він поважно. — Адже ти того й бажав!
— Але… взагалі, так… чи ні. Зараз, як треба віддати, я чогось не можу… До того ж не дуже розумію, навіщо… Навіщо це тобі? — спитав він, і голос його раптом змінився, став хрипким, у ньому забриніли досада й підозра. — Завжди ти мені дошкуляєш з приводу персня, а всілякі інші речі, що я здобув у поході, чогось тебе не турбують!
— Я маю тобі дошкуляти. Мені потрібна істина. Це дуже важливо. Чарівні персні, вони… чарівні, розумієш, рідкісна річ і цікава. Я ж бо чародій, маг, і твоїм перстеником цікавлюся тільки заради науки. Якщо тебе знову тягне у мандри, то я вважав би за краще знати, де він знаходиться. А ще мені здається, що ти й так задовго вже володів ним. Якщо не помиляюсь, Більбо, він тобі більше не знадобиться.
Більбо почервонів, сердитий вогник спалахнув у його очах. Добродушне, обличчя скривила гримаса люті.
— Чому це? — вигукнув він. — Яке тобі діло, як я розпоряджуся своїм майном? Воно моє, власне! Я його знайшов. Він сам до мене підкотився.
— Так–так, — погодився Гандальф. — Чого ж ти так розізлився?