За тим столом зустрілися Торбинси, і численні Туки, і Брендібоки, та Мудрінси, різні Рясні (родичі Більбо з бабусиного боку) та Нерясні (а ті — від дідуся–Тука), був також широкий загал Копайнорів, Бульберів, Розпояссів та Нор–Бобрингів, Трюхстонів, Люлькасів, Мохностопів; та не забули й зовсім далеку рідню, дехто взагалі вперше приїхав до Гобітону, — навіть Кошелів–Торбинсів, Одо та його дружину Геранію. Вони недолюблювали Більбо й зневажали Фродо, але перед запрошенням золотим чорнилом на глянсовім папері усе ж не встояли. До того ж кузен Більбо багато років практикувався у кулінарному мистецтві і відзначався своєю вишуканою кухнею.
Усі сто сорок чотири гостя наперед смакували приємне проводження часу і побоювались лише післяобідньої промови господаря (обов’язковий пункт програми). Більбо любив прикрашати свої промови «поезіями», як він це називав, а іноді перепустивши чарочку–другу, починав розпатякувати про свої безглузді й химерні пригоди. Але все вийшло щонайкраще: частування подали й справді першорядне, як кажуть, захоплююче: смачне, різноманітне, нескінченне. Після Бенкету в околицях Торби тижнів зо три ніхто не купував харчів, але власники комор, крамниць і погребів нічого не втратили — фуражири Більбо вигребли геть усе, отже, ніхто не потерпів.
Коли впорались з їжею (більш–менш), настав уже й час на Промову. Тепер товариство перебувало у тому благодушному стані, що його гобіти звуть «напхатись по самі вуха». Посмоктуючи улюблені напої та розгризаючи улюблені ласощі, вони нічого вже не боялись і готові були слухати що завгодно й зустрічати оплесками кожне влучне слово.
— Любі друзі! — почав Більбо, підводячись з місця.
«Тихо! Тихо!» — закричали гості в один голос, утім, не дуже поспішаючи наслідувати власному заклику. Більбо підійшов до дерева, обвішаного ліхтариками, і виліз на стілець. Обличчя його сяяло посмішкою, сяяли золоті ґудзики на камізельці, вишитій шовком. Тепер усі бачили, як він стоїть, розмахуючи одною рукою, а другу тримає у кишені.
— Дорогі мої Торбинси та Мудрінси, — почав він знову, — Туки та Брендібоки, Рясні, Нерясні, Копайнори, Нор–Бобринги, Трюхстони, Люлькаси та Мохностопи!
— Мохноступи! — вигукнув літнього віку гобіт з далекого кінця столу.
Він, певно, заслуговував на звання Мохноступа: хто завгодно міг у тому впевнитися, подивившись на його здоровезні, вельми мохнаті ступні, що стирчали прямо над столом.
— Та Мохностопи, — повторив Більбо. — А також люб’язні Кошелі–Торбинси, котрих я радий привітати нарешті у Торбі–на–Кручі. Сьогодні в мене 111–й день народження: мені виповнилося 111 років.
— Ура! Ура! Вітаємо! — загомоніли тості і весело застукали по столах.
Поки що Більбо поводився відмінно: коротко та ясно, якраз їм до смаку.
— Сподіваюсь, що ця зустріч потішить вас так само, як і мене, — вів далі Більбо (Грім схвальних викриків. Вигуки: «Так! Так!» (А також «Ні!»). Ревіння сурм і дудок, пищиків та барабанів, а також інших музичних інструментів).
Як ми вжезгадували, серед гостей було чимало молоді, якій дісталися сотні музичних хлопавок з написом «Дейл»; та назва нічого не говорила більшості гобітів, але усі згодились, що хлопавки напрочуд дивні. Всередині там знайшлися різні інструменти, маленькі, але майстерної роботи, приємного тону. Отож дехто з молодших Туків та Брендібоків вирішили, що дядько Більбо уже скінчив (бо він таки чимало сказав), і, зібравши імпровізований оркестр у куточку, гримнули еселої. Молодший Еверард Тук з Мелісою БрендІбок аж скочили на стіл і, подзвонюючи дзвониками, виконали «Нумо до танку, скочимо з ґанку»і гарний танок, хоч і не зовсім настільний.
Але Більбо ще не закінчив промови. Він вихопив ріжок з рученят малого, що саме прошмигнув поблизу, і тричі просурмив. Галас ущух.
— Я вас надовго не затримаю! — вигукнув він. (Зібрання відгукнулося радісним галасом). — Я покликав вас сюди з незвичайною метою.
Щось таке бриніло в його голосі, що гості таки вгамувалися. Настала майже повна тиша, і дехто з Туків нашорошив вуха.
— Навіть не з одною метою, а з трьома! — . вів далі Більбо. — Перш за все я хотів сказати, що дуже люблю вас усіх і за 111 років ще не втомився жити серед таких чудових, прекрасних гобітів. (Шквал схвального галасу) Я ще не запізнався навіть з половиною з вас так близько, як хотів би, і менше ніж половину з вас люблю лише вполовину того, на що ви заслуговуєте.