— Бабо… Бабо… Хіба після такого не заплачеш? Блукати до скону, щастя не мати… Що ж мені тепер робити? Жити як?
— А от і думай тепер.
Вони ще довго біля мазанки сиділи. Чубчик і Рудий ластилися до Катрусиних ніг, баба щось бурмотіла під ніс — чи співала, чи молилася. Уже й сонце до кургану впало.
— Бабо Килино! Можна, я до вас приходити буду?
— Дитино, я двічі в одну долю не заглядаю. Більше ти від мене нічо' не почуєш.
— Хай. Я… просто так. Така ви віщунка… не страшна. Добре у вас. Можна? Може, колись про себе розкажете…
— Хочеш знати?
— Дуже хочу. Така ви, бабо, красива… Ох і красива ж ви, бабо! Як та ікона. Хоч молися на вас…
— Ну, приходь, поки я не сконала.
— Невже ви помрете, бабо?
— Та колись помру. Іди, доню. Тебе вже зачекалися. Катерина згадала мамку з татком, Людку з червоними від помади губами, Сашка із Сергієм.
— Хто?! Хто мене зачекався?
— Сто сліпих і один видющий.
— Дякую вам, бабо Килино. Рудий! Чубчику! До зустрічі. Катерина вже відійшла від мазанки, зупинилася, до баби обернулася.
— Бабо, а що як я сама — сліпа? Якщо не побачу видющого? Це ж так страшно, бабо…
— Та не страшно… Але й не просто.
— Ну, піду…
Катерина — ще крок. І знову — до баби з подивом.
— Бабо Килино… А казали ж — ви глуха…
Стара усміхнулася, приклала руку до вуха:
— Що-що?..
— Ох ви ж і хитрюща, бабо!
Розсміялася і побігла геть.
Баба Килина перехрестила дівча у спину, мовила:
— Як те сонце.
Катерина на поріг, мамка у сльози. — І де тебе носило?! Усі діти як діти. До школи збігали і вже батькам на городі помагають, а ти…
— Мамо… Та кажи, я все зроблю.
— А вже пізно, любонько! Мамка твоя вже все поробила. І курям дала, і за свинями прибрала, і часник на зиму посадила, і борщу наварила, і твої штанці джинсові з вихилясиками попрала. Де ти була, доню?
Катерина насупилася. Мамка від несподіванки аж руками сплеснула.
— Отакої! Від мамки секрети завелися. А Людка казала, ти до бабки Килини ходила. І чого? Захворіла? Так у мамки анальгін є, доню, а не всякі шепотіння. Випила б таблетку, і все. Чи як?
— Та не дійшла я до Килини. — І де ж…
— На кургані сиділа. Чо'сь так сумно було.
— А від нудьги завжди сумно, доню. Треба було додому мчатися. Ми б тобі ту нудьгу враз зняли.
— Та ти кажи, мамо. Я все зроблю.
— Дитино ти моя золота. Ну, зроби… Зроби, якщо так.
— Кажи.
— Намий помідорів відра зо три. Будемо сік давити.
Помідори чекали, поки їх помиють, на кущах у городі. Катерина підхопила відро, взялася рвати. А мамка з хати:
— То ти на кургані була?
— На кургані. — І як там дядько Роман?
Катерина присіла за кущ і почервоніла — помідори й ті блідіші. Добре, тільки вони й бачили.
— Мамо, я на кургані була.
— Я й кажу. Дядько Роман біля кургану копу Залусківського стереже від бандюг.
— Нікого я там не бачила…
— Отакої!
Вийшла мамка з хати, вулицю Імені Леніна перейшла, біля Раїної та Романової огорожі стала.
— Раю! Рай! Чуєш?! Катерина моя на курган бігала, то Романа там не було. Чуєш?
Замість Раїси з дому вискочив Сашко. Мовчки — повз Дарину. — І куди?.. — гукнула та.
— До копи, куди ж іще! — роздратовано крикнув Сашко.
— Оце діло! Гей, Сашко! Глянь, може, й мій Льонько там десь. А то… череда вернулася, а пастуха нема. З хати визирнула Раїса.
— Та п'ють вони десь на пару!
Катерина з помідорами до півночі порпалася. Уже й татко, п'яний в димину, ввалився до хати, впав на підлогу посеред кімнати і, перш ніж захропти, вигукнув:
— Цить мені!
Уже й мамка збігала до Раїси сказати: чоловіки, скоріш за все, пили не разом.
— Ну, все! — Катерина відірвалася від пресу, руки витерла. — Мамо… Я до Людки збігаю.
— Доню, ніч надворі.
— Та я скоро…
Біля Людчиного дому на лавці сиділи сама Людка і Тамарчин Сергій.
— А я йому, бля, кажу… — почула Катерина Сергіїв голос. — Кажу йому: та ти здохнеш, паскудо, в тебе руки короткі, щоб мене трахнути! Ти уявила?! Га?!
Людка тоненько засміялася.
— Я в журналі читала… Так один чоловік… І замовкла на півслові.
— О! Ка-атька! А чого це ти поночі вештаєшся? Добрих людей лякаєш.
Катерина стала коло лавки, плечем повела. — І сидіть тут. Піду собі.
Сергій підхопився, Катерину за руку: