Особенно,... 
107 
— Гаразд, — погодилася професорка Макґонеґел, прямуючи до дверей. — Ти, гадаю, і без мене розберешся з Поттером і Візлі, чи не так?
— Звичайно, — відповів Дамблдор.
Вона вийшла, а Гаррі й Рон невпевнено глянули на Дамблдора. Що означає розберешся з ними? Але ж… їх, безперечно, не повинні карати!
— Пригадую, я казав, що буду змушений відрахувати вас, якщо ви знову порушите якісь шкільні правила, — почав Дамблдор.
Рон аж рота роззявив з переляку.
— А це означає, що всі ми іноді змушені брати свої слова назад, — усміхнувся Дамблдор. — Ви обидва отримаєте спеціальну нагороду за заслуги перед школою, а також… дайте подумаю… ну. так, кожен по двісті очок для Ґрифіндору.
Рон став яскраво–рожевим, немов Локартові квіти на день Валентина, і тепер уже закрив рота.
— Але дехто з нас, здається, зовсім не хоче похвалитися своєю участю у цій небезпечній пригоді, — додав Дамблдор. — Чого ти такий скромний, Ґільдерою?
Гаррі аж здригнувся — він геть забув про Ґільдероя Локарта. Озирнувшись, побачив, що той стоїть у кутку кімнати, непевно усміхаючись. Коли Дамблдор звернувся до нього, Локарт глянув через плече, щоб побачити, до кого той говорить.
— Професоре Дамблдоре, — швидко пояснив Рон, — у Таємній кімнаті сталася одна оказія. Професор Локарт…
— Я що, професор? — здивувався Локарт. — Отакої! А я гадав, що я повний дурило! Еге?
— Він намагався наслати на нас чари забуття, але чарівна паличка вразила його самого, — півголосом пояснив Дамблдорові Рон.
— Он як! — похитав головою Дамблдор, а його довгі срібні вуса затремтіли. — Наштрикнувся на власний меч, Ґільдерою?
— Меч? — не зрозумів Локарт. — Я не маю меча. А от цей хлопець має. — Він показав на Гаррі. — Він вам його позичить.
— Роне, чи не міг би ти відвести до лікарні й професора Локарта? — попросив Дамблдор. — Я хотів би перекинутися ще кількома словами з Гаррі.
Локарт рушив до виходу.
Рон, зачиняючи за собою двері, допитливо глянув на Гаррі і Дамблдора.
Дамблдор підійшов до одного з крісел біля каміна.
— Присядь, Гаррі, — запропонував він, і Гаррі сів, відчуваючи незбагненний неспокій.
— Передусім, Гаррі, я хочу тобі подякувати, — сказав Дамблдор, і його очі знову замерехтіли. — Там, у кімнаті, ти виявив мені справжню відданість. Інакше Фоукс нізащо не прилетів би до тебе.
Він погладив фенікса, який сів йому на коліна тріпочучи крильми. Гаррі ніяково всміхнувся.
Дамблдор не спускав з нього очей.
— Отож ти зустрів Тома Редла, — замислено мовив Дамблдор. — Можу собі уявити, як ти його цікавив!
Раптом Гаррі заговорив про те, що не давало йому спокою.
— Професоре Дамблдоре! Редл казав, що я подібний до нього. Дуже подібний.
— Він справді таке казав? — замислено глянув Дамблдор з–під своїх кошлатих сріблястих брів. — А що ти сам про це думаєш, Гаррі?
— Я не думаю, що я такий, як він! — аж трохи заголосно вигукнув Гаррі. — Тобто я… я у Ґрифін–дорі… я…
Але він замовк, бо його знов охопив потаємний сумнів.
— Пане професоре, — промовив він за якусь мить, — Сортувальний капелюх казав мені, що я… що я багато чого досяг би в Слизерині. Певний час усі думали, що я спадкоємець Слизерина, бо я вмію говорити парселмовою.
— Гаррі, ти вмієш говорити парселмовою, спокійно пояснив Дамблдор, — бо Волдеморт — останній живий нащадок Салазара Слизерина — теж говорить парселмовою. Якщо я не дуже помиляюся, то разом з цим шрамом він передав тобі тієї ночі і деякі свої здатності. Я певен, що сам він, звичайно, не мав такого наміру.
— То Волдеморт передав мені частинку себе самого? — приголомшено запитав Гаррі.
— Здається, так.
— І я таки мав бути в Слизерині, — розпачливо глянув на Дамблдора Гаррі. — Сортувальний капелюх побачив у мені слизеринські властивості і…
— Послав тебе до Ґрифіндору, — спокійно докінчив Дамблдор. — Послухай, Гаррі. Так сталося, що ти володієш багатьма якостями, які Салазар Слизерин цінував у своїх улюблених учнях: його власним дуже рідкісним даром — зміїною мовою; винахідливістю, рішучістю… певною зневагою до правил, — додав він — тут його вуса знову затремтіли. — А проте Сортувальний капелюх віддав тебе у Ґрифіндор. Ти знаєш, чому так сталося. Подумай.
— Він віддав мене у Ґрифіндор тільки тому, що я попросив не посилати мене у Слизерин, — розпачливо сказав Гаррі.
107 
