.
Очередная сказка о Золушке 
32 
А третьому,— що напали в лісі на Тайфун Марусю озброєні бандити-рецидивісти. І він, ризикуючи власним життям...
Ех!.. Ну, чого вони ще такі малі!
Чого вони не такі, як отой Вася!
Дивний, дивний Вася!
Нічого не бачить, нічого не розуміє, нічого не хоче знати...
А зорі такі далекі... Як мрії...
РОЗДІЛ ШОСТИЙ,
в якому ви переконуєтеся, що Марусик теж бачить сни. З підземного палацу — у золоту вежу. Кіт Лаврентій приходить на допомогу.
Марусик був такий блідий і переляканий, що хлопці самі злякалися.
— Ой!..
— Я...— Марусик скривився, от-от заплаче.— Я теж сон бачив. Про... про те саме...
— Га! Га-га!— Сашко Циган зареготав.— А казав..."
— Цікаво,— загорівся Журавель.— Це вже просто цікаво. Ану...
— Стривайте! Дайте хоч отямитися, з духом зібратись. Марусик оддихався, несміливо усміхнувсь:
— З чого почався сон, не пам'ятаю. Пам'ятаю, наче щось було, а що — хоч убийте... Ніби зайшов у кіно, коли сеанс уже давно почався. Іду я якоюсь незнайомою дорогою, а куди — сам не знаю. У голові тільки думка, як у вас, що треба рятувати Тайфун Марусю від Кощія Безсмертного. Але де її шукати і як рятувати — поняття не маю. Іду я дорогою і заходжу у темний ліс. Такий страшний, що аж у животі холодно. І раптом... Навіть згадувати й розказувати страшно. Десь із гущавини вилітає білий сич. Крилами залопотів, сів переді мною на землю й обернувся на білу кицьку. І та кицька до мене людською мовою:
"Ходімо, я тебе проведу куди треба".
Пішла кицька в темряву. Я — за нею. І, хоч темно в лісі, як у погребі, я кицьку прекрасно бачу, мов удень.
"Авжеж,— думаю,— бо вона біла. Тому-то й Журавель бачив. І ніякого прожектора не треба". І ще думаю: "Чого це хлопці вигадали, що то чорний кіт, як то біла кицька. І не у ворона, а в сича обертається. І звуть її зовсім не Лаврентій, а Пуся. От хлопці! От плутаники!"
Іду я, і враз помічаю, що то не ліс уже, а довгий темний коридор, у кінці якого ледь прочинені двері і від них довга смужка світла. Підходить кицька до дверей, лапою відчиняє:
"Будь ласка! Заходь!"
І я заходжу у сяючий вогнями палац, розкішний, як станція метро. Дивлюсь — по ескалатору спускаються до мене, побравшись за руки, двоє. Я одразу пізнаю, що то цар Добрило й цариця Злагода.
Тільки обоє вони в дублянках, хоч у палаці зовсім не холодно. На цареві бачу, бо дублянка розстебнута, як ти правильно, Цигане, казав, сорочку в арифметику. А на цариці, тут уже вибачай, не квітчасте плаття, а джинси, як на отій режисерші-кіношниці, пам'ятаєш, Журавель... Ну, ясна річ, у золотих коронах.
Спускаються цар і цариця до мене й одразу... Цар мене обіймає, цариця цілує. Я хочу ухилитися, та куди там.
"Ходімо, синку, ми покажемо тобі твої володіння".
І, обнявши мене з двох боків за плечі, повели залою, схожою на величезний універмаг.
От під стіною стоять автомашини — спершу "Чайка", потім "Волга", "Лада", "Жигулі", "Москвич", "Запорожець"...
"Це все твоє, твоє..."
От мотоцикли, моторолери, мопеди, велосипеди, самокати... Далі моторні човни. Там яхти з білими вітрилами.
"Це все твоє, твоє..."
Спорттовари — від футбольних м'ячів "танго" до повного хокейного реманенту.
Культтовари — від кольорового плоского телевізора майже на всю стіну до електронного годинника найновішої марки.
Одяг — верхній, нижній, літній, зимовий, демісезонний... Усіх кольорів, які тільки є в природі!
І через кожні кілька кроків — кіоск: один з морозивом — п'ятнадцять сортів. Другий з "пепсі-колою", лимонадом і соками фруктовими. Третій з цукерками, шоколадками, горіхами, апельсинами, мандаринами, бананами...
"Це все твоє, твоє... Бери, куштуй!"
Не втримавсь я, хлопці, узяв одну цукерку. Смачнюща — страх! Умерти можна! Запив її "пепсі-колою". Взяв іншу. З лікером усередині. Аж дух перехопило!
Відділ іграшок. Заводних, механічних, електричних...
Я рота розкрив і тільки головою кручу на всі боки.
"Це все твоє, твоє..."—усміхаються лагідно цар з царицею.
"І що,— думаю,— той Сашко Циган від них хотів? Чого нарікав на них? Такі симпатичні обоє. Такі добрі, такі лагідні. Чого,— думаю,— йому треба було?.. Правильно вони його поросям назвали. Так ставитися до тих, хто безкорисливо робить тобі добро,— таки неподобство. І більш нічого. Отак,— думаю,— ми іноді й до батьків ставимося. Вони для нас — усе, а ми їм— ніякої вдячності і поваги".
"Спасибі,— кажу,— вам, товариші, царю Добрило і царице Злагода. Тільки за що ж це мені таке? Чим я заслужив? "
32 
