ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Невеста по завещанию

Очень понравилось, адекватные герои читается легко приятный юмор и диалоги героев без приторности >>>>>

Все по-честному

Отличная книга! Стиль написания лёгкий, необычный, юморной. История понравилась, но, соглашусь, что героиня слишком... >>>>>

Остров ведьм

Не супер, на один раз, 4 >>>>>

Побудь со мной

Так себе. Было увлекательно читать пока герой восстанавливался, потом, когда подключились чувства, самокопание,... >>>>>

Последний разбойник

Не самый лучший роман >>>>>




  25  

З "бобика", крекчучи, важко вивалився огрядний, як то кажуть, ширший, ніж довший, бригадир, потім виліз довготелесий шофер. Бригадир, відсапуючись, попрямував у двір. Шофер, витримуючи дистанцію,— слідом за ним.

Бригадир ступав так, що, здавалося, аж земля вгиналася під ним. Причому при кожному кроці він розвертав плечі і всім тулубом повертався то вліво, то вправо.

— Здоров, діду!— хрипким голосом привітався бригадир.

— Привіт!— таким же хрипким голосом привітався й шофер.

— Драстуйте, як не жартуєте,— кивнув дід.

— У тебе гості?— повернувся всім тулубом до Сергія бригадир і простягнув йому свою здоровенну, як лопата, руку.— Бобешко. Бригадир...

— Сергій, турист... з Києва...

— Бобинець,— простягнув йому руку й шофер.

— Сергій.

Бобешко розвернувся до діда:

— Як діла, старий? Давно тебе щось не видно. Зарився тут, на пустирі. Тижнями ні ти людей, ні вони тебе. Хіба можна? І не страшно тобі тут самому?

— Не страшно. Та й не сам я. Бджоли зі мною. Оно, чуєте, гудуть.

— Тобі не страшно. А мені, брат, страшно,— схилив голову набік бригадир.— За тебе. Вхопить тут тебе якась трясця — відповідай тоді. Як скрутить, не догукаєшся.

— Як скрутить,— зітхнув дід,— то гукай не гукай — не" поможе. Молодості й здоров'я не догукаєшся.

— То все пусті розмови,— насупився Бобешко.— їхати не збираєшся?

— Куди?

— У Київ хоча б.

— Збираюся.

— От,— усміхнувся Бобешко.— Нарешті. Правильно.

— Через тиждень. У ту суботу... Онука заміж виходить. Галочка.

— Вітаю тебе, старий! От і залишайся там. Правнуків гоцати.

— Ні,— рішуче сказав дід.— Хай уже без мене гоцають. Досить, що я онуків гоцав.

— От егоїст!— скривився бригадир.— Ні! Не можна тобі тут жити самому. Не можна. Людина мусить жити в колективі. Людина — колективна істота. Не комаха якась, щоб...

— Ви комах не чіпайте,— перебив його дід.— Комахи — це... Чи бачили ви, приміром, щоб будівельники здали об'єкт без недоробок? Бачили? Не бачили. А чи бачили ви, щоб бджоли, скажімо, соти недобудували, недоробили, або мурахи мурашник, або... Ні, не бачили! Бо такого не буває.

— Припини, діду!— гримнув бригадир.— Припини! Сидиш тут без людей, і, бач, у голову всячина лізе...

— Іменно!—підхопив Бобинець.— Іменно — лізе. Натякає, понімаєш, сам не знає на що...

— Знаю. Знаю на що!— в очах у діда спалахнули блискавиці.— Ви оно корівники поприймали з недоробками? Поприймали. Вітер по них тепер узимку гуляє. Корови хворіють. А будівельники премію одержали і — будьте здорові.

— Ну...— Бобешко на хвилину затнувся.— Ну, той, хто в цьому винен, того вже знято. Отже...

— А хіба сам він приймав? А правління де було?

— Ну, добре, добре!— нетерпляче перебив діда Бобешко.— Досить! Щось ти язика розпустив. Не для того ми приїхали, щоб дискусії тут з тобою розводити.

— Іменно!— підтакнув Бобинець.

— Так от!— голос Бобешка набрав металу.— Є думка розширити посівні площі нашого колгоспу... За рахунок земель, що гуляють. Зокрема вашого кутка.

— Чия думка?— спитав дід.

— Не прикидайся, старий!— насупив брови бригадир.— Будемо зносити оці розвалюхи, оцей гайок... Все одно тут ніхто не живе.

— А я?

— Тож-то й воно! Ти, старий, один гальмуєш нам усе діло.

— Іменно! Гальмуєш!— знову підтакнув Бобинець.

— Так от, є думка, щоб... той...— Бобешко говорив тоном офіційним, як на зборах.— Щоб переселити тебе, старий, десь у центр села. Або... ще краще, якби ти...

— Чия думка?— повторив дід.

— Ну, знаєш!—підвищив голос бригадир.

— Просто цікаво, з чиєї розумної голови випурхнула ця думка? Хто це вирішив мене переселити, зі мною не поговоривши навіть?

— Отож ми прийшли й говоримо,— скривився бригадир.

— Хто ж так говорить? "Є думка! Є думка!" Усе вирішено. Про що ж говорити?— Губи в діда тремтіли.— А куди ж я у центр села з оцими вуликами? Га? Від оцих лип? Від гаю цього? Для бджіл липовий цвіт — це ж...

— Не кажи, діду, дурниць. Прекрасно знайдуть твої бджоли інший цвіт. Оно в Демиденка теж пасіка.

— Та хіба ж можна рівняти! У мене ж мед...

— Гай ми, діду, все одно...— невблаганно сказав Бобешко.

— Ні! Ні!— стрепенувся враз дід Коцюба.— Не поїду я нікуди! Чуєте? З місця не зрушу. Тільки силою, на налигачі. Як совість вам дозволить...

— От бачиш, що робиться, коли людина одривається від

Колективу, від людей. Свідомість її перероджується. Вона дбає тільки про себе, про свої інтереси. Суспільні інтереси її не обходять.

  25