96 
— Бачите, серед іншого, папірці нападали зі стелі, — буфетник стишив голос і ніяково озирнувся, — ну, їх усі й похапали. ї ось заходить до мене в буфет молодик, дає червінець, я — решти йому вісім п’ятдесят… Потім другий…
— Також молодик?
— Ні, літній чоловік. Третій, четвертий. Я все даю решту. А сьогодні перевіряв касу, глядь, а замість грошей — різаний папір. На сто дев’ять рублів прогорів буфет.
— Гай-гай! — гукнув артист. — Та невже вони думали, що то справжні паперові гроші? Я не припускаю думки, щоб вони це зробили свідомо.
Буфетник якось криво й тоскно оглянувся, але нічого не сказав.
— Невже шахраї? — тривожно спитав у гостя маг. — Невже серед москвичів є шахраї?
У відповідь буфетник так гірко посміхнувся, що відпали будь-які сумніви: так, серед москвичів є шахраї.
— Це ницо! — обурився Воланд. — Ви людина бідна… Адже ви — бідна людина?
Буфетник утягнув голову в плечі, так що стало видно, що він чоловік бідний.
— У вас скільки є заощаджень?
Запитання було поставлене співчутливим тоном, але все ж таке запитання не можна не визнати неделікатним. Буфетник запнувся.
— Двісті сорок дев’ять тисяч рублів у п’яти ощадкасах, — відгукнувся з сусідньої кімнати деренчливий голос, — і вдома, під підлогою, двісті золотих десяток.
Буфетник ніби прикипів до свого табурета.
— Ну, безперечно, це не гроші, — поблажливо сказав Воланд своєму гостеві, — хоча, власне, вони вам і непотрібні. Ви коли маєте померти?
Тут уже буфетник обурився.
— Такого ніхто не знає, і нікого таке не стосується, — відказав він.
— Отак і не знає, — почувся все той же паскудний голос з кабінету, — подумаєш, біном Ньютона! Помре він через дев’ять місяців, у лютому наступного року, від раку печінки в клініці Першого МДУ, в четвертій палаті.
Буфетник зжовк на обличчі.
— Дев’ять місяців… — задумливо рахував Воланд. — Двісті сорок дев’ять тисяч… це виходить, щось з двадцять сім тисяч на місяць? Малувато, але для скромного життя стане… Та ще ці десятки…
— Десяток реалізувати не пощастить, — ув’язався той самий голос, холодячи серце буфетникові, — по смерті Андрія Фоковича дім негайно повалять і десятки буде передано в Держбанк.
— І не радив би я вам лягати в клініку, — вів далі артист, — який сенс помирати в палаті під стогін та хрипіння безнадійно хворих? Чи не краще влаштувати бенкет на ці двадцять сім тисяч і, заживши отрути, перейти в інший світ під звуки струн, в оточенні сп’янілих красунь і друзів-одчайдухів?
Буфетник сидів нерухомо і дуже зістарівся. Темні круги залягли під його очима, щоки обвисли, нижня щелепа відвалилася.
— Втім, ми розмріялися, — спохопився господар, — до справи! Покажіть ваші нарізані папірці.
Буфетник, хвилюючись, витягнув із кишені паку, розгорнув її та так і остовпів. У шматкові газети лежали червінці.
— Любий мій, ви справді недужий, — сказав Воланд, знизуючи плечима.
Буфетник, дико посміхаючись, підвівся з табурета.
— А, — заникуючись, проговорив він, — а якщо вони знову теє…
— Гм… — задумався артист, — ну, тоді приходьте до нас знову. Ласкаво просимо! Радий був познайомитися.
Вмить вискочив з кабінету Короз’єв, учепився буфетникові в руку, почав трясти її та упрохувати Андрія Фоковича всім, усім передати вітаннячка. Знетямлений буфетник рушив до передпокою.
— Ґелло, проведи! — кричав Коров’єв.
Знову-таки ця руда гола в передпокої! Буфетник протиснувся у двері, писнув «до побачення» — і пішов, як п’яний. Пройшовши трохи вниз, він зупинився, сів на сходинку, витяг пакунок, перевірив — червінці були на місці.
Тут з квартири, що виходила на цей майданчик, вийшла жінка з зеленою сумкою. Побачивши чоловіка, який сидів на сходинці й тупо дивився на червінці, вона посміхнулася і сказала задумливо:
— Що це у нас за будинок такий! І цей зранку п’яний. Шибку вибили знову на сходах, — приглянувшись уважніше до буфетника, вона докинула: — Е, та у вас, громадянине, червінців і кури не клюють! Ти б зі мною поділився, га?
— Облиш ти мене, Христа ради! — перелякався буфетник і хутенько приховав гроші.
Жінка розсміялася:
— Та дідько б тебе побрав, скупердяй! Я пожартувала… — і рушила вниз.
Буфетник повільно підвівся, підняв руку, щоб підрівняти капелюх, і переконався, що його на голові немає. Страшенно не хотілося йому повертатись, але капелюха було шкода. Недовго повагавшись, він усе-таки вернувся і подзвонив.
96 
