Особенно,... 
65 
На тому кінці офігівають і кладуть слухавку.
— Сука, — з розумінням кажу я. Якийсь час ми їдемо мовчки. Позаду долинають хіба що стогони Івонки — роблю музику гучніше.
— От ми вже й приїхали майже…
— Куда?
— До мальчика приїхали.
— Так його ж мама не пустить так пізно!
— А хто тобі сказав, що в нього мама тут? Воно нічийне, в гуртожитку мається…
— Катко, ти брутальна.
— Я? А що я такого сказала?
— Ну, не знаю, я теж у гуртожитку жила.
— І що — погано було?
— Нє…
— А мені було. Але то вже таке — хворобливий зашкал індивідуалізму. Мать його.
Ми паркуємося просто коло входу в університетський гуртожиток. Кілька симпатичних курвлячих голівок відразу випихається з вікон, на яких сушаться мережані трусики: чи не по мене, бува, мій грайлик на машинці? Нє, дєвучки, ми не ваші грайлики. І машинка наша — не який-небудь вошивий опель чи деву, тьху-тьху-тьху. Нам машинку купив Бог Дженіс Джоплін.
— Альо, пацани! — кличу я когось, хто тихо курить коло входу. — А знаєте, випадково, такого-то й такого-то?
— Какой курс?
— Гм. Перший!
— Баскетболіст, што лі?
Ого. І цей баскетболіст. Ну, хлопчик високий — цілком імовірно. Нам його зараз покличуть. Навіть грошей за це не візьмуть, я гадаю.
За дві хвилини виходить наше чудо. Здивоване, але напахнючене. Сподіваюся, Томі до вподоби цей його запах. Вона пересідає назад, поступаючись місцем юному прибульцю. Я чомусь їх не знайомлю.
Рушаю. Дзвонить телефон. О, це ж квартирна Марія-Мірабелла.
— Угу. Чудово. Так. За півгодини максимум. Скільки? Ну-у-у… Ну добре. Ще раз точну адресу.
Знайшлися інфернальні апартаменти. Декорації омріяної втрати цноти обійдуться мені сумою гонорару за п'ять статей. Ну нічого, шосту напишу.
Я мовчу. Хлопчик хвилюється і щось довірливо мені розповідає. Питає, чого я так довго не відповідала на його дзвінки і листи, що взагалі сталося і чому я зараз мовчу. А я таки мовчу. І посміхаюся. Лагідно, як мама.
Він вбраний у спортивну курточку, широкі штани і кросівки.
— Тебе таке впирає? — питаюся в Томи французькою, й відразу ж роздупляюся, що малий тією мовою володіє.
— Нормально, Катко, — каже Тома і її голос мені не подобається. Тонус його, як у члена, що, перемучений попередніми пестощами, вже не в змозі буде кінчити.
Ми під'їжджаємо за вказаною адресою (о, диво, навіть мій топографічний кретинізм не став нам на заваді), нас зустрічають і дають ключі. Мучачіки нічого не розуміють, і тим краще для них.
— Оп-па, яка квартирка! Ґотіка! — сміється Івонка.
— М-да, мрачно… — каже Томка.
Чорнявчик, знайдений на вулиці, цілує Івонку в шию і навряд, чи помічає зміну обстановки. А обстановка тут таки мажорська, хоча й доволі інфернальна. Цікаво, хто ж запіздячив собі таку квартирку в центрі міста? Я беру нашого хлопчика за руку й заводжу в одну з кімнат. Обережно вмикаю світло -докручую його регулятор, щоби не було за-яскраво. Ну, щось таке… Майже червоне світло. А ліжко таки велетенське.
— Подобається? — я розшпиляю його куртку і скидаю її на землю. Хлопчик майже не дихає.
— Абсент! Абсент! — волає Івонка звідкілясь із — я так гадаю — кухні, брязкаючи пляшкою з мого наплічника.
— Не модна ти, Івонко! — сміюся я. — Але вже давай, зроби…
— Я… я не буду… — пробує протестувати хлопчик.
— Будеш. — лагідно кажу я. Тома кудись зникла. Хоч би не втекла взагалі, холєра мала.
— Це той, що ти з Праги привезла? — Івонка заносить нам келішки. Вона бадяжить цю отруту з зимною водою.
— Він. Мав би бути справжній.
Я беру собі і даю хлопчикові. Він вагається. Я відставляю своє питво набік і розстібую кілька ґудзиків його сорочки. Гм, таки перфектна шкірка. Розстібаю всі ґудзики. Зовсім легко проводжу нігтем від його кадика до низу живота. Він тремтить і майже не дихає. Треба би з ним обережно — хлопчик уже впізнав свою омріяну атмосферу. Принаймні, відображення її в моєму сприйнятті і рикошет мого сприйняття від об'єктивних можливостей столичного ринку помешкань.
— Катакано, невже?…
— Вже, вже! — я різко ступаю крок назад, перед тим штовхнувши його на ліжко й підхопивши свій зеленавий напій. Ступаю той крок у коридор, гучно захряснувши двері. Там на мене ошелешено дивиться Тома, зі своїм келішком у руці.
— Знаєш, що… — якось хрипко кажу я. — Ану дай свою склянку.
Вона дає.
— Перед тим, як ти підеш туди і зробиш те, що зробиш, зауваж одне: я помилилася. Очі в нього зовсім не собачі і не темні. Очі в нього — як оці наші два келішка з абсентом. Небезпечні і зелені.
65 
