.
Очередная сказка о Золушке 
63 
Ми ставимося до цього весело, але без галасу. Повільно йдемо під металеву арку, що стирчить, ніби половина колеса якоїсь недолугої машини з фантастики сталінських часів. Спокійно, дуже спокійно. Там, зліва від «іскуства» гордо височіє яскравий стенд атракціону, а на ньому Трініті з розчепіреними ногами – фантастика апдейтнута, на скороминущу злобу дня. Ще лівіше лаконічні червоні тенти Coca-Cola. (Хоч 1000 разів напишить зареєстровану назву торгової марки, більшої реклами, ніж вона вже має, ви їй не зробите. Так що спокійно – антиґлобалізм приберігаємо на потім.) А от праворуч від кока-коли, трініті, пролетарів, кріпаків і козаків манячить таке ім'я, що Паоло Коельо заклав би душу власникам, аби тільки віддали це слівце йому для використання у черговій казочці. На крихітних вагончиках «американських гірок» із траєкторією руху – я не брешу, метрів так з двадцять – написано слово Yamasakutalab. На кожному вагончику рожево-фіолетової масті. Гм, саме таких кольорів, на думку Стоґнєвіч, мало би бути пекло. Куди-куди там ці вагончики прямують?…
– Yamasakutalab, – я вже читала, а тепер уголос повторюю, – яма-саку-та-лаб. Піздєц, реально. Ну то куди привезуть дітей вагончики з такою назвою? Yamasakutalab. Їбанутися.
Нуріель мовчить. Може, думає про те, куди довезуть дітей мої спічі з отакою кількістю матюків [56]. Але щодо естетичного ефекту цього місця погоджується.
Ми тримаємося за руки і йдемо брудним асфальтом до краю урвища поза аркою. Скоро асфальт помиють, затим він знову стане брудним, не важливо.
– Бачиш, – кажу я, – ми так запросто ступаємо крізь весь цей хаос, сміття, кічуху… Крізь всі ці дурнуваті рештки вчорашніх радостей і чийогось пройобаного щастя.
– Весь цей постмодернізм?
– Істинно, сину мій. Через весь цей постнодермізм. Ми не просто сприймаємо хаос як очевидну й нормальну даність, ми через цей хаос переступаємо і йдемо далі. До чогось справжнього і поки що незрозумілого.
– Зі справжнього тут хіба що дерева з цими їх смішними квітами і шматки неба.
– Ну, власне. І ці кольори, і це сонце, що зирить згори, і шматки неба-металік між гілками дерев. Саме так, а не навпаки, не гілки на тлі неба, а вони інкрустовані шматками далекого… Ти спробуй у них вдивлятися. Дуже помічна штука.
Він тут же намагається в них вдивлятися. Фокусує погляд, примруживши очі. Свої красиві тепло-блакитні очі.
– Переступаємо, – продовжую я, – щоби опинитися отак на краю прірви, вдивляючись у горизонт, як то до нас робило не одне покоління покалічених, непереможених романтиків. Попереду – заволочений туманом обрій, навкруги хаос, всередині бунт. Приїхали. Знаєш, хто ми?
– Хто?
– Вибач за квазіманіфести, але ми, виходить, якість пост-постмодерні ультранеоромантики… Ми не даємося хаосу нас жерти і не стали самі спокійно жерти його. Так собі – покуштували трохи і сплюнули. І пішли до горизонту чекати бозна-чого, погане воно буде чи ні, головне, що нове, а значить, у нього є шанси бути життєдайним. Поки ми не знаємо, що саме це буде, у нього є шанси бути ВСІМ. І в цьому весь кайф, розумієш?
– Розумію. – Він гладить мене по кудлатій голові. Місто дихає нам у вуха металево-водяною свіжістю. Воно само так хоче.
Ми сідаємо в моє дещо замурзане авто і, повз апатичних чомусь даїшників, тихо з'їзджаємо вниз Парковою алеєю на вулиці, котрі ще й не думали прокидатися.
У своєму прощальному листі Маркес радив більше гуляти і менше спати. І насолоджуватися смаком шоколадного морозива. Бо саме так би він робив, аби йому випав шанс все прожити вдруге. Поки що ми проживаємо все вперше, але спимо справді мало – принаймні тепер – і насолоджуємося запахом ранкового асфальту. Разом із ним крізь ніздрі в голову вповзають думки. Чіткі й короткі. Маркес геній, але це й без моїх свідчень ясно.
– Ти чудова, – раптом каже Нуріель. – Ти чудова саме така, як є. І всім іншим просто не варто паритися.
До чого він це? Хм.
Я інколи втомлююся бути собою. Забагато відповідальності, чи що… У вас таке теж буває? А іншим разом страшенно прешся від того, що ти – це ти, і вся ця халепа стається саме з тобою, ніхто інший саме так це все не проживав би, і тобі страшенно пощастило, що маєш можливість жити життя не «в стіл», а на екран, на папір, на голодну до несистемних суб'єктів чиюсь свідомість… А ще страшенно добре, що все в балансі. І якщо є хтось, хто тебе херить, обов'язково мусить бути хтось інший, хто любить тебе і допомагає втекти від пустопорожнього саможаління й зависнути трохи на самоусвідомленні.
63 
