89 
Стрілець узяв його за руки і звільнився від міцної хватки.
— Опануй себе.
— Роланде, невже ти не розумієш…
— Я розумію одне: ниття і шмарклі тут не зарадять. Ти забув лице свого батька — це я теж розумію.
— Годі з мене цієї ахінеї! Чхати я хотів на свого батька! — істерично заверещав Едді, і Роланд дав йому ляпаса. Здавалося, десь тріснула гілка — такий був звук.
Від удару Едді не зміг втримати голову рівно і похитнувся назад. Широко розплющеними від шоку очима він вирячився на стрільця, а потім повільно підніс руку до обличчя і помацав те місце, де наливався багрянцем відбиток долоні.
— Ну все, козел! — прошепотів він. Рука потяглася до руків'я револьвера, який він досі носив на лівому стегні. Сюзанна спробувала було забрати револьвер, але Едді відштовхнув її.
«Знову доведеться його навчати, — подумав Роланд, — тільки тепер, мабуть, заради порятунку власної шкури. І його шкури також».
Десь на віддалі, порушуючи тишу, прокаркала ворона, і Роланд згадав свого сокола, Давида. Тепер Едді був його соколом… і якщо Роланд бодай на крихту послабить хватку, він так само, як Давид, кровожерно виклює йому око.
Або розірве горлянку.
— Застрелиш мене? То це такого кінця ти прагнув, Едді?
— Блін, як ти вже мене затрахав, — сказав Едді. Очі йому затуманювали сльози й лють.
— Ти не доробив ключ не тому, що боїшся доробляти. Ти боїшся, але з іншої причини: а раптом виявиться, що ти не в змозі закінчити почате? Ти боїшся йти до тих каменів не тому, що тебе лякає те, що може статися, коли ти ступиш у коло. Ти боїшся того, що може не статися. Тебе лякає не великий світ, Едді, а маленький, той, що в тебе всередині. Ти не забув лице свого батька. Тож давай. Застрель мене, якщо насмілишся. Мені набридло дивитися, як ти нюняєш.
— Годі! — закричала на нього Сюзанна. — Невже ти не бачиш, що він це зробить? Ти ж його просто примушуєш!
Роланд люто зиркнув на неї.
— Я змушую його прийняти рішення. — Його погляд повернувся до Едді. Вкрите глибокими зморшками обличчя стрільця було невблаганне. — Друже, ти спромігся вийти з тіні героїну й свого брата. А тепер вийди з власної тіні, якщо насмілишся. Ну ж бо, виходь. Вийди, і застрель мене, і поклади усьому край.
Якусь мить здавалося, що Едді стрілятиме, і тоді все закінчиться просто тут, на цьому високому хребті, під безхмарним літнім небом, коли на горизонті синім маревом мерехтять шпичаки міста. В Едді почала смикатися щока. Міцно стулені губи пом'якшали й затремтіли. Рука впала з руків'я Роландового револьвера, озлобленого сандаловим деревом. Груди здійнялися раз… другий… третій. Едді розтулив рота, і в нього вирвався зойк, у якому жах і відчай злилися воєдино. А потім він наосліп ступив назустріч стрільцеві.
— Я боюся! Невже ти не розумієш, придурку? Роланде, я боюся!
Ноги підкосилися, і він повалився на землю. Роланд підхопив його і притис до себе, вдихаючи запах поту й немитого тіла, запах сліз і страху.
Якусь мить обіймав, а потім розвернув обличчям до Сюзанни. Едді впав навколішки біля її візка і втомлено схилив голову. А вона поклала руку йому на потилицю, притискаючи голову собі до лона, і різко кинула стрільцеві:
— Знаєш, біле здоровилло, часом я тебе просто ненавиджу.
Роланд взявся руками за голову і міцно стис.
— Іноді я сам себе ненавиджу.
— Але ж це тебе не спиняє?
Роланд не відповів. Він дивився на Едді, який лежав з міцно заплющеними очима, притисшись щокою до Сюзанниного стегна. Обличчя мало стражденний вираз. На Роланда накотила хвиля неймовірної втоми, але він подолав бажання відкласти цю чарівну розмову до кращих часів. Якщо Едді правий, то іншого дня в них не буде. Джейк уже майже приготувався зробити свій хід. Едді був обраний акушеркою, яка допоможе йому прийти в цей світ. І якщо він не буде готовий до цього, то Джейк помре у мить входження. Так само задихнеться немовля, якщо пуповина матері обмотається довкола його шиї, коли почнуться перейми.
— Підведися, Едді.
Коротку мить йому здавалося, що Едді й далі ховатиме обличчя у жінчиній спідниці. Якщо так, то все пропало… і в цьому теж проявлялося ка. Але потім Едді поволі звівся на ноги. Він стояв увесь обім'яклий, похнюплений. Руки, плечі, голова, волосся — все безвладно поникло, і це було недобре, але принаймні він встав. Для початку згодиться.
— Подивися на мене.
Сюзанна стривожено посовалася у візку, але цього разу промовчала.
89 
