88 
Едді не знав вислову deus ex machina, але був уже достатньо дорослим, тож розумів: такі добрі дядечка–мудреці бувають лише в коміксах і низькопробних фантастичних фільмах. Та все одно, сама ця думка п'янила його. Осередок цивілізації в цьому небезпечному і здебільшого порожньому світі; старезні ельфи–мудреці, які скажуть їм, що, в біса, робити далі. І казкові обриси міста, що принадно бовваніло на горизонті, наче підтверджували, що ці сподівання не такі вже й марні. Навіть якщо місто стоїть порожнє, якщо його мешканці давно вимерли від чуми чи розв'язали хімічну війну, від якої самі й загинули, то все одно вони з друзями можуть ним скористатися, як гігантським ящиком з інструментами — невичерпним резервом військово–морських сил, де можна розжитися спорядженням для подолання вкрай небезпечних відрізків шляху. Едді навіть не сумнівався, що вони, ці відрізки, чекають на них попереду. Крім того, він був наскрізь міським хлопчиною, тож від вигляду височенних веж–хмарочосів на душі йому ставало тепліше.
— Чудово! — вигукнув він, мало не сміючись від хвилювання. — Хей–хо, повний вперед! Де ті срані ельфи?!
Сюзанна подивилася на нього здивовано, але всміхнулася.
— Чого це ти нетямишся, білявий?
— Та нічого. Не зважай. Просто хочу вже рухатися. Що скажеш, Роланде? Хочеш…
Але, побачивши вираз Роландового обличчя (чи, радше, розгублену, замріяну істоту, що прозирала крізь цей вираз), він несамохіть замовк і обійняв Сюзанну за плечі, наче прагнучи захистити.
Кинувши побіжний погляд на обриси міста, Роланд помітив щось значно ближче до того місця, де вони зараз стояли. І побачене зродило в його душі неспокій та погані передчуття. Таке вже траплялося на шляху стрільця, і востаннє з ним був Джейк. Він пригадав, як вони вийшли з пустелі. Слід чоловіка в чорному вивів їх тоді через передгір'я до гір. Важко їм довелося, але принаймні там знову була вода. І рослинність.
Одного разу вночі він прокинувся, а Джейка не було поряд. З вербових хащів біля вузенького струмка долинали здушені відчайдушні крики. Поки він встиг продратися крізь зарості до галявини, хлопчик уже перестав кричати. Тоді Джейк стояв точнісінько в такому самому місці, яке Роланд бачив зараз перед собою. Жертовний олтар, оточений камінням, місце, де жила Провидиця… і говорила, коли її змушували… і вбивала, коли могла.
— Роланде? — покликав Едді. — Що таке? Що трапилося?
— Бачиш? — Роланд показав пальцем. — Це велемовне кружало. Те, що ви бачите, — високі камені, поставлені сторч. — Зараз він дивився просто на Едді, на Едді, якого вперше зустрів у страшному, але дивовижному повітряному екіпажі того іншого, чужого світу, де стрільці вбиралися в сині однострої, а запаси цукру, паперу і чарівних ліків (таких як, наприклад, астин) здавалися просто невичерпними. На обличчі Едді зажеврів якийсь здогад — проблиск передвіщення. Вся надія, від якої таким яскравим вогнем палали очі, коли він дивився на місто, випарувалася. Едді враз спохмурнів і змарнів. З таким виразом приречений до повішення дивиться на шибеницю, де невдовзі буде страчений.
«Спочатку Джейк, тепер Едді, — подумав стрілець. — Воістину наше життя рухається по колу, і коло це невблаганне. У ньому завжди повертаєшся до того місця, звідки вийшов».
— Чорт, — вилаявся Едді. Голос звучав сухо й налякано. — Мабуть, це тут малий спробує вийти зі свого світу сюди.
Стрілець кивнув.
— Цілком імовірно. В таких місцях межі між світами тоншають і ваблять до себе. Колись я пішов за ним до такого самого місця. Там жила Провидиця, оракул, і якби я не встиг, вона б його вбила. До того все йшло.
— А ти звідки це знаєш? — спитала Сюзанна, звертаючись до Едді. — Уві сні побачив?
Він тільки головою похитав.
— Не знаю. Але щойно Роланд показав на це трикляте місце… — Він затнувся і глянув на стрільця. — Нам треба якнайшвидше туди дістатися. — Тон Едді виказував затятість і страх водночас.
— Це станеться сьогодні? — спитав Роланд. — Увечері?
Едді похитав головою й облизав пересохлі губи.
— Цього я теж не знаю. Я не впевнений. Сьогодні ввечері? Та ні, не думаю. Час… тут він зовсім не такий, як там, де хлопчик. У його місці й часі він тече повільніше. Можливо, завтра. — Едді щосили намагався подолати паніку, але вона все ж таки вирвалася назовні. Він повернувся і холодними спітнілими руками вхопив Роланда за сорочку. — Але я маю закінчити ключ, а я цього не зробив. І ще щось я мушу зробити, але гадки не маю, що це таке. І якщо малий помре, то провина буде на мені!
88 
