178 
Ми згадали про камінці в нього під ногами, бо, замислившись над усім цим, Д'Артаньян саме брів по мальовничій кам'янистій стежці, що вела від табору до села Ангутен. За цими своїми думками юнак не помітив, як зайшов далі, ніж передбачав. День хилився до вечора. Раптом Д'Артаньянові здалося, що в промінні призахідного сонця за живоплотом блиснуло дуло мушкета.
У Д'Артаньяна було зірке око й меткий розум; він одразу збагнув, що мушкет не прийшов сюди сам і що той, хто тримає його в руках, ховається за живоплотом аж ніяк не з дружніми намірами. Отож він вирішив тікати.
Аж тут з другого боку дороги, за великим каменем, блиснуло дуло другого мушкета.
Це була засідка.
Юнак глянув на перший мушкет і не без тривоги помітив, що він опускається, — хтось цілився просто в нього. Тільки-но дуло мушкета застигло, Д'Артаньян ницьма упав на землю. Майже водночас пролунав постріл, і юнак почув, як куля просвистіла над самісінькою його головою.
Не можна було гаяти жодної хвилини. Д'Артаньян схопився на рівні ноги, — і в ту саму мить куля з другого мушкета розкидала камінці на тому місці стежки, де він тільки що лежав.
Д'Артаньян був не з тих відчайдухів, які шукають дурної смерті, аби тільки про них сказали, що вони не відступили ні на крок; до того ж, тут взагалі не йшлося про хоробрість: адже наш гасконець попав у звичайнісіньку пастку.
«Якщо буде третій постріл, — подумав він, — мені кінець!»
І він дременув до табору так, як уміють бігати тільки гасконці, що славляться своєю спритністю. Та хоч як він мчав, перший стрілець устиг перезарядити свій мушкет і вистрілив удруге, та ще й так влучно, що куля пробила Д'Артаньянів капелюх, відкинувши його кроків на десять уперед.
Д'Артаньян, не маючи іншого капелюха, на ходу підхопив його. Захеканий, блідий, він прибіг до себе в кімнату, сів на ослін і, нікому нічого не сказавши, почав обмірковувати становище.
Ця подія могла мати три пояснення.
Перше й найприродніше: це була засідка ла-рошельців, які охоче вбили б одного з гвардійців його величності перш за все тому, щоб мати на одного ворога менше, й сподіваючись на те, що в цього ворога знайдеться в кишені тугий гаманець.
Д'Артаньян узяв капелюх, оглянув дірку від кулі й похитав головою. Куля була пущена не з мушкета, а з аркебузи[191]. Влучність пострілу з самого початку навела юнака на думку, що це — незвичайна зброя: куля була не каліберна; отже, то була не військова засідка ла-рошельців.
Це могло бути також люб'язне нагадування пана кардинала. Читач пам'ятає, що саме в ту хвилину, коли завдяки благословенним променям сонця Д'Артаньян помітив дуло аркебузи, він дивувався з довготерпіння його високопреосвященства.
Тут Д'Артаньян знову заперечливо похитав головою. Маючи справу з людьми, яких він легко знищив би одним пальцем, Рішельє рідко вдавався до таких заходів.
Це могла бути помста міледі.
Так, це найвірогідніше.
Д'Артаньян марно силкувався пригадати обличчя або одяг убивць; він утік од них так швидко, що не встиг нічого розгледіти.
— О мої любі друзі! — прошепотів гасконець. — Де ви? Як шкода, що вас зараз немає зі мною!
Д'Артаньянові кепсько спалося цієї ночі. Три чи чотири рази він прокидався, бо йому ввижалося, що хтось підкрадається до ліжка, щоб заколоти його кинджалом.
А втім, ніч минула спокійно.
Настав ранок.
І все-таки Д'Артаньян був майже певен, що це тільки початок, що на цьому справа не скінчиться.
Весь день юнак просидів удома. Він шукав собі виправдання в тому, що була погана погода.
Ще через день, о дев'ятій ранку, засурмили збір. Герцог Орлеанський об'їздив пости. Гвардійці вишикувалися в лави, і Д'Артаньян став на своє місце.
Його високість оглянув військо; потім усі старші офіцери, і серед них капітан гвардії пан Дезессар, підійшли до герцога, щоб привітати його.
За хвилину Д'Артаньянові здалося, що пан Дезессар знаком кличе його до себе; аби переконатися, що це й справді так, він почекав повторного сигналу, а коли пан Дезессар вдруге подав йому знак, Д'Артаньян вийшов зі строю і хутко підбіг до свого командира.
— Зараз його високість викликатиме добровольців для небезпечного доручення, яке уславить тих, хто його виконає, і я хочу попередити вас, щоб ви були напоготові.
— Дякую, мій капітане! — відповів гасконець, зрадівши з нагоди відзначитися перед конетаблем.
178 
