108 
— О, якби мої друзі були зі мною! — вигукнув він. — Принаймні, була б хоч якась надія знайти її; але хто знає, що сталося з ними самими! Було вже близько дванадцятої; треба було розшукати Планше. Д'Артаньян обійшов один по одному всі шинки, де горіло чи бодай блимало світло, але не побачив Планше в жодному з них.
У шостому шинку Д'Артаньянові спало на думку, що він шукає марно. Адже юнак наказав слузі чекати на нього лише о шостій ранку, і хоч би де той був нині, він мав на те право.
До того ж, йому сяйнуло, що, залишаючись поблизу місця події, він дістане якісь додаткові відомості про цю таємничу історію. Отож, як ми вже казали, в шостому шинку Д'Артаньян затримався. Він сів у найтемніший куток, замовив пляшку вина й вирішив дочекатися ранку. Але й на цей раз його сподівання були марні, і хоч як пильно він дослухався, проте, крім лайок, образ і прокльонів ремісників, слуг та візників, звичних гостей цього шинку, не почув нічого, що б навело його на слід бідолашної полонянки. Тож йому не лишалося нічого іншого, як, допивши знічев'я, а може, й для того, щоб не викликати підозри у відвідувачів, вино, зручніше вмоститись у своєму кутку й спробувати заснути. Д'Артаньянові, як ми пам'ятаємо, ледве минуло двадцять років, а в цьому віці люди, хоч яке з ними трапляється горе, завжди сплять міцним сном.
Близько шостої години Д'Артаньян прокинувся розбитий і втомлений, як здебільшого буває після погано проведеної ночі. Збирався він недовго; обмацав себе, щоб переконатися, чи ніхто не обікрав його під час сну, і, знайшовши перстень на пальці, гаманець у кишені й пістолети за поясом, підвівся, заплатив за вино і вийшов, сподіваючись, що вранці легше знайде свого слугу. І справді, перше, що він розгледів крізь вогкий сіруватий туман, — це постать вірного Планше, який чекав на свого хазяїна з двома кіньми на поводу біля дверей злиденної корчми, яку Д'Артаньян вночі проминув, навіть не підозрюючи про її існування.
XXV. Портос
Замість їхати додому, Д'Артаньян зіскочив з коня біля дверей пана де Тревіля і хутко піднявся по сходах. Цього разу юнак вирішив розповісти капітанові мушкетерів про все, що сталося. Безперечно, пан де Тревіль дасть йому добру пораду з приводу цієї історії, до того ж, він майже щодня бачить королеву, і, можливо, йому пощастить довідатись у її величності бодай щось про бідолашну жінку, якій, певно, довелося тепер заплатити за відданість своїй володарці.
Пан де Тревіль вислухав юнака з увагою, яка свідчила, що він вбачає у цій пригоді дещо більше, ніж любовну інтригу.
— Еге, — мовив він, коли Д'Артаньян скінчив свою розповідь. — Ясно, що тут не обійшлося без його високопреосвященства.
— Що ж тепер робити? — спитав Д'Артаньян.
— Нічого, тим часом анічогісінько, крім єдиного, — якомога швидше виїхати з Парижа, як уже я вам казав. Я побачу королеву, розповім їй про подробиці викрадення бідолашної жінки, чого вона, звичайно, не знає; це допоможе їй у розшуках, і коли ви повернетесь, я поділюся з вами приємними новинами. Покладіться на мене.
Д'Артаньян знав, що пан де Тревіль, хоч і гасконець, а не любить давати обіцянки; та вже коли він щось комусь обіцяв, то робив більше, ніж обіцяв. Отож Д'Артаньян уклонився йому з вдячністю за все минуле й за майбутнє, а шановний капітан, який теж вельми прихильно ставився до цього хороброго й рішучого юнака, щиро потис йому руку й побажав щасливої дороги.
Д'Артаньян послухався поради пана де Тревіля й поспішив додому, на вулицю Могильників, — складатися в дорогу. Підійшовши до будинку, він побачив пана Бонасьє, який у халаті стояв на порозі. Все, що вчора обачливий Планше казав про підступність їхнього хазяїна, враз пригадалося Д'Артаньянові, і він глянув на Бонасьє уважніше, ніж раніше. Справді, крім жовтавої хворобливої блідості, яка свідчила про розлиття жовчі в крові і, можливо, таки мала свою причину, Д'Артаньян помітив у його обличчі щось відразливе, гидке. Шахрай сміється не так, як чесна людина, облудник плаче не тими слізьми, якими плаче людина щира. Всяка нещирість — маска, і хоч як добре вона буде зроблена, але, придивившися уважно, її завжди можна відрізнити від справжнього обличчя.
Отож Д'Артаньянові здалося, що пан Бонасьє носить маску, до того ж найвідразливішу маску.
Відчуваючи огиду до галантерейника, він хотів пройти до себе, навіть не привітавшися з ним, але, як і напередодні, пан Бонасьє сам озвався до юнака.
108 
