Особенно,... 
101 
— Заспокойся, дурню, йдеться про звичайнісіньку прогулянку.
— Еге ж, про таку саму, як оце недавно, коли згори замість дощу нас засипало градом куль, а замість бруньок на кущах розкривалися пастки.
— Пане Планше, — відповів Д'Артаньян, — якщо ви боїтеся, я поїду сам; це краще, ніж подорожувати з боягузом.
— Ви ображаєте мене, пане, — заперечив Планше. — По-моєму, ви бачили мене в ділі.
— Бачив, але, здається мені, ти витратив за той раз усю свою хоробрість.
— При нагоді, пане, ви зможете переконатися, що в мене ще трохи її лишилося; та коли ви хочете, щоб цієї хоробрості стало надовше, то, будь ласка, не зловживайте нею.
— А на сьогоднішній вечір у тебе ще її стане?
— Та стане…
— Гаразд! Покладаю на тебе надії.
— Я буду готовий о сьомій; правда, я гадав, пане, що в гвардійській стайні у вас стоїть тільки один кінь…
— Можливо, зараз там справді тільки один; але ввечері їх буде чотири.
— То, виходить, ми їздили купувати скакунів?
— Атож! — засміявся Д'Артаньян.
І, жартома посварившись на Планше пальцем, він вийшов на вулицю.
Пан Бонасьє стояв на порозі своїх дверей. Д'Артаньян хотів мовчки проминути шановного галантерейника, але той вклонився так приязно й лагідно, що пожильцю довелося не тільки відповісти на привітання, а й заговорити до хазяїна будинку.
Та й як не виявити бодай трохи поблажливості до чоловіка, чия дружина призначила вам побачення на цей самий вечір у Сен-Клу, навпроти павільйону пана Д'Естре!
Д'Артаньян підійшов до Бонасьє з якнайлюб'язнішим виглядом.
Розмова, природно, зайшла про перебування бідолахи у в'язниці. Не знаючи, що Д'Артаньян чув його бесіду з незнайомцем із Менга, пан Бонасьє розповів про знущання цього чудовиська пана де Ляффема, якого він називав не інакше, як катом кардинала, і докладно змалював Бастилію, її засуви, душники, заґратовані вікна та знаряддя тортур.
Д'Артаньян вислухав його, вдаючи, що дуже зацікавлений, і, коли Бонасьє закінчив свою розповідь, спитав:
— То ви так і не довідались, хто викрав пані Бонасьє? Якщо пам'ять не зраджує мене, саме цій прикрій обставині я завдячую щастям познайомитися з вами.
— О, — відповів галантерейник, — цього вони мені, звичайно, не сказали, та й дружина моя присягалася всіма святими, що не знає.
Ну, а ви, — провадив пан Бонасьє найпростодушнішим тоном, — де ж це ви пропадали всі ці дні? Я не бачив ні вас, ні ваших друзів, і, певно, не на паризьких вулицях ви запорошили свої чоботи так, що Планше вчора ледве їх одчистив.
— Ваша правда, любий пане Бонасьє! Ми з друзями зробили невеличку подорож.
— Далеко?
— О ні, боронь Боже, якихось сорок миль: ми супроводили пана Атоса на води у Форж, де мої друзі й залишилися.
— Ну, а ви, ясна річ, повернулися додому, — вів далі пан Бонасьє, лукаво глянувши на Д'Артаньяна. — Таким красеням, як ви, жінки не дають тривалих відпусток, і на вас нетерпеливо чекали в Парижі, чи не так?
— Так, любий пане Бонасьє, — сказав юнак, засміявшись, — признаюся вам у цьому, бо від вас і справді, мабуть, нічого не сховаєш. Авжеж, на мене чекали і, можете бути певні, вельми нетерпляче.
По обличчю Бонасьє перебігла хмарка, але така легенька, що Д'Артаньян її не помітив.
— І ми будемо винагороджені за нашу спритність? — спитав галантерейник; голос його ледь затремтів, але Д'Артаньян цього теж не помітив, як і тієї миттєвої тіні, що спершу затьмарила чоло шановного городянина.
— Ти ба, який ви святобливий! — весело вигукнув Д'Артаньян.
— Я кажу це тільки для того, — відповів Бонасьє, — щоб дізнатися, чи пізно ви сьогодні повернетеся.
— А навіщо вам це знати, мій любий хазяїне? — запитав Д'Артаньян. — Чи, може, ви збираєтесь мене дожидати?
— Ні. Але після мого арешту й крадіжки, що сталася в нашому домі, я не можу без страху чути, як відчиняються двері, надто вночі. Що вдієш! Я — не солдат!..
— Ну, так не лякайтесь, коли я повернуся о першій, о другій, а то й о третій годині запівніч; навіть коли я й зовсім не повернуся, то й тоді не лякайтесь.
Бонасьє зблід так, що Д'Артаньян уже не міг цього не помітити й спитав, що з ним.
— Нічого, — відповів галантерейник, — нічого. Відтоді, як скоїлися всі мої лиха, в мене почалися раптові напади слабості. От і зараз затрусило. Не звертайте на мене уваги — поклопочіться краще про своє щастя.
— О, в такому разі я дуже заклопотаний, бо я й справді щасливий.
101 
