Особенно,... 
196 
Він знов спохмурнів. А я, навпаки, повеселішала і посміливішала: його останні слова показали мені, що його мучить, а оскільки я цьому не надавала ваги, моя ніяковість розвіялась. Далі я вже говорила веселіше.
— Час би вже, щоб хтось повернув вам людську подобу, — сказала я, перебираючи його густі й давно не стрижені кучері, — а то, бачу, ви перекинулись левом чи якимось іншим хижим звіром. Ви скидаєтесь на Навуходоносора серед цього лісу, їй-Богу: ваш чуб нагадує мені орлине пір'я; я ще не роздивилася, чи не відросли ваші нігті, як пташині пазурі.
— На цій руці в мене немає ні пальців, ані нігтів, — відказав він, виймаючи з-за поли скалічену руку й показуючи її мені. — Це тільки огидна кукса. Правда, Джейн?
— Мені гірко бачити її, гірко бачити ваші очі, як цей шрам на чолі, та найгірше те, що я боюся полюбити вас за це все ще дужче, а надмірна увага розпестить вас.
— А я думав, що ти сповнишся огидою, Джейн, побачивши мою руку та моє лице в шрамах.
— Справді? Не кажіть мені цього, щоб я, бува, не подумала про вас погано. А тепер пустіть мене на хвилину: я скажу, щоб гарно вичистили й розпалили камін. Ви бачите яскравий вогонь?
— Так. Правим оком я бачу туманне червонувате сяйво.
— А свічки бачите?
— Дуже погано: кожна — ніби світла хмарка.
— А мене?
— Ні, моя чарівнице, але я не надякуюсь долі й за те, що чую й відчуваю тебе.
— Коли ви вечеряєте?
— Я ніколи не вечеряю.
— А сьогодні будете. Я голодна, та й ви, мабуть, теж, але просто забуваєте про це. Я покликала Мері, й невдовзі кімната прибрала веселішого вигляду, крім того, ми приготували йому смачну вечерю. Я була схвильована й розмовляла з ним весело й невимушено до пізньої години. З ним мені було легко, не доводилось тлумити в собі веселості і жвавості, я почувалася надзвичайно вільно, бо знала, що подобаюсь йому; все, що я казала чи робила, здавалось, втішало його та підбадьорювало. Яке радісне почуття! Воно будило й опромінювало все моє єство, в його присутності я жила повним життям, як і він у моїй. Дарма що він був незрячий, усмішка грала на його виду, радість розгладжувала його чоло, його риси пом'якшувались, лагіднішали.
По вечері він заходився мене розпитувати, де я була, що робила, як знайшла його, але я відповідала йому дуже коротко: було вже досить пізно, щоб вдаватись у подробиці. Та й те сказати, мені не хотілося зачіпати чутливих струн його серця, ятрити ще свіжі рани; того вечора я мала єдину мету: підбадьорити його. І він веселішав, щоправда, ненадовго. Якщо під час розмови на хвилину западала мовчанка, його огортав неспокій, він торкавсь до мене й промовляв: «Джейн!»
— Ти жива, Джейн? Ти цього певна?
— Цілком певна, містере Рочестер.
— А все ж таки, як цього темного сумного вечора ти могла так несподівано з'явитись біля мого самотнього вогнища? Я простяг руку, щоб узяти склянку води від служниці, а мені її подала ти. Я спитав, сподіваючись, що мені відповість Джонова дружина, і почув твій голос.
— Бо я увійшла з тацею замість Мері.
— Цей час, що я пробув з тобою, сповнений чару. Хто годен описати похмуре, осоружне, безнадійне животіння минулих місяців? Я нічого не робив, нічого не чекав, плутав день із ніччю, тільки відчував холод, коли гас камін, або голод, коли забував попоїсти, а понад усе безнастанний смуток і часом несамовите бажання знов побачити свою Джейн. Так, повернути її я прагнув куди дужче, аніж свій втрачений зір. Невже правда, що Джейн знову зі мною, та ще й каже, що любить мене? Чи не зникне вона так само зненацька, як і з'явилася? Боюсь, що завтра я її більше не знайду.
Я подумала, що в такому душевному стані його найліпше відвернуло б від тривожних думок якесь просте буденне зауваження. Погладивши пальцем його брови й помітивши, що вони попалені, я сказала, що треба буде знайти якісь ліки, щоб вони знов виросли густі й чорні, як і раніше.
— Чи ж треба робити мене вродливішим, добродійний духу, коли якоїсь вирішальної миті ти вдруге покинеш мене, тінню одлетівши навіки, не знати як і куди?
— У вас є при собі гребінець, сер?
— Нащо він тобі, Джейн?
— Щоб причесати цю чорну розпатлану гриву. Зблизька ви просто страховисько. Ви кажете, що я фея, а самі більше скидаєтесь на домовика.
— Я дуже гидкий, Джейн?
— Дуже, сер, самі знаєте, що ви завжди були такий.
— Бачу, довгі мандри тебе не змінили; ти така сама ущиплива, як і була.
— І все ж я жила з добрими людьми, куди кращими за вас, в сто раз кращими, що мають ідеї й погляди, яких у вас зроду не було, куди витонченіші й благородніші.
196 
