Особенно,... 
375 
Великий Джим відхилив клапан.
— Джиме, — промовив Пітер Рендолф. Він увійшов непоміченим і тепер стояв біля перекинутої диспетчерської стійки зі знедоленим виглядом. — Мені здається, зараз усе вже вляглось, але я не можу знайти кількох нових офіцерів. Боюся, вони повтікали.
— Цього слід було очікувати, — сказав Великий Джим. — Але це тимчасово. Повернуться, коли все заспокоїться і вони зрозуміють, що Дейл Барбара не збирається напасти на місто на чолі банди кровожерливих канібалів, щоби зжерти їх живцем.
— Але ж цей чортів День побачень…
— Піте, більшість людей завтра поводитимуться якнайкраще, і я певен, у нас вистачить офіцерів, щоби впоратися з тими, хто буде поводитись інакше.
— А як нам бути з тією прес-конфе…
— Ти що, не бачиш, що я зараз зайнятий? Піте, ти бачиш це чи ні? Боже правий! Приходь за півгодини в міськраду до кімнати засідань, і ми обговоримо там усе, що ти забажаєш. Але зараз дай мені к гемону спокій.
— Звичайно. Вибачаюся, — промовив Піт ображеним голосом і позадкував з не менш ображеним, застиглим лицем,
— Стій, — наказав йому Ренні.
Рендолф зупинився.
— Ти зовсім не висловив мені співчуття у зв'язку з моїм сином.
— Я… я… мені дуже шкода.
Великий Джим зміряв Рендолфа поглядом.
— Авжеж, шкода.
Рендолф пішов, і вже тоді Ренні витяг з конверта папери, нашвидку їх проглянув і заштовхав назад до конверта. Подивився на Картера з непідробною цікавістю.
— Чому ти одразу ж не віддав мені це? Ти хотів притримати ці папери?
Тепер, уже віддавши конверт, Картер не вбачав іншого для себе вибору, окрім як говорити правду.
— Йо. Принаймні якийсь час. Про всяк випадок.
— Який випадок?
Картер знизав плечима.
Великий Джим не наполягав на відповіді. Як людина, котра сама звично збирала компромат на кожного і всякого, хто міг би стати йому поперек дороги, він це й так розумів. Було інше питання, яке цікавило його набагато більше.
— Чому ти передумав?
І знову Картер зробив вибір на користь правди.
— Бо я хочу бути вашою людиною, бос.
Великий Джим підвів угору свої кущисті брови.
— Хочеш. Людиною, ближчою за нього? — він кивнув головою в бік дверей, за якими щойно зник Рендолф.
— За нього? Та він же просто посміховисько.
— Так, — поклав руку на плече Картеру Великий Джим. — Так воно й є. Ходімо. А щойно прийдемо до міської ради, спалення в печі кімнати нарад цих паперів буде першим питанням, яке ми вирішимо в сьогоднішньому порядку денному.
7
Вони були дійсно горішні. І страхітливо нелюдські.
Барбі побачив їх відразу ж по тому, як шоковий імпульс прохромив йому руки і розвіявся. Його першим, потужним поривом було прибрати руки з коробочки, але він пересилив себе і тримався за неї, дивлячись на істот, котрі захопили їх у полон. Тримали в ув'язненні і знущалися з них заради забави, якщо має рацію Расті.
Їх лиця — якщо це дійсно лиця — складалися з кутів, але ці кути були всі опуклими і, як здавалося, час від часу вони змінювались так, немов реальність поза ними не мала усталеної форми. Він не міг визначити, скільки їх там чи де вони там. Спершу він думав, що їх четверо, потім восьмеро, а потім тільки двоє. Вони викликали в ньому глибоке почуття відрази, мабуть, тому, що були настільки чужорідними, що насправді він абсолютно не міг їх сприймати. Та частина його мозку, котра відповідала за інтерпретацію сигналів органів чуття не могла декодувати інформацію, яку надсилали їй очі.
«Мої очі неспроможні їх побачити, навіть у телескоп. Ці істоти знаходяться в якійсь далекій-далекій галактиці».
Для розуміння цього не існувало підстав — розум казав йому, що володарі коробочки могли б мати базу десь під крижаним покривом на Південному полюсі або перебувати на орбіті Місяця у якійсь їх власній версії космічного корабля «Ентерпрайз» [424] — але все-таки він розумів. Вони в себе вдома… який би не був той їхній дім. Вони спостерігають. І вони насолоджуються.
Авжеж, не інакше, бо ці сучі діти сміються.
А відтак він знов опинився в тому спортзалі в Фаллуджі. Було жарко, бо там не було кондиціонерів, тільки вентилятори вгорі перемішували й перемішували густий суп повітря, насиченого смородом немитих людських тіл. Після допиту вони відпустили всіх підозрюваних, окрім двох Абдулів, котрі виявились недостатньо меткими, щоб утекти й десь затаїтися після того, як вибухи двох саморобних бомб забрали життя шести американців, а снайпер застрелив ще одного — Карстерза, хлопця з Кентуккі, котрого всі любили. Тож вони стали копняками ганяти тих Абдулів по спортивному залу, ще й поздирали з них одяг, і Барбі хотів було сказати, що краще йому піти звідти, але не сказав. Принаймні йому хотілося б сказати, що він не брав у тому участі, але ж брав. Вони тоді добряче розпалилися. Він згадав, як копнув якогось із Абдулів просто в його кістляву, закаляну лайном сраку, згадав ту червону пляму, що на ній залишив його солдатський черевик. Обидва Абдули тоді вже були зовсім голі. Він згадав, як Емерсон вдарив ногою другого прямо під його обвислі мудя так сильно, що яйця в того аж підлетіли вгору, а Емерсон кричав: «Це тобі за Карстерза, траханий піщаний нігер». І його матері також невдовзі вручатимуть прапор, в той час як вона сидітиме на складаному стільчику перед могилою, знову та сама стара-стара історія. А тоді, якраз коли Барбі раптом усвідомив, що в технічному сенсі саме він зараз є командиром цих людей, сержант Гакермеєр смикнув одного з них за розмотаний хиджаб — єдине, що залишалося на тому з одягу, приставив його до стінки і впер у лоб Абдулу ствол пістолета, і запала пауза, і ніхто не промовив «стоп» у цій тиші, і ніхто не сказав «не треба» в тій німоті, і сержант Гакермеєр натиснув гачок, і кров бризнула на стіну, так само, як вона бризкає на стіну вже впродовж трьох тисяч років і довше, і було по всьому, прощавай, Абдуле, не забувай писати, коли матимеш вільну хвилинку між пусканнями вишневого соку з тамтешніх незайманок.
375 
