Особенно,... 
364 
— Тобі не можна сюди, Джуніоре, — запротестувала Стейсі.
— Звісно, що можна. — «Звісно» прозвучало як «свіссно». Половина рота в нього заніміла. Отруєння талієм! Барбі! — Я теж офіцер. «Фья феш офіфев».
— Ти п'яний, от і все. Що там таке відбувається? — але тут же, либонь вирішивши, що він не спроможний на зв'язну відповідь, ця сучка штовхнула його просто в груди. Від цього поштовху він припав на свою хвору ногу і ледь не завалився. — Іди геть звідси, Джуніоре. — Вона озирнулась через плече і промовила свої останні в цьому житті слова: — Стій, де стоїш, Вордло. Ніхто не спускається до підвалу.
Обернувшись знову до Джуніора з наміром тут же виштовхати його з дільниці, вона побачила, що дивиться в дуло казенної поліцейської «Беретти». Часу їй вистачило лише ще на одну думку: «О, ні, він не може», — а тоді безболісна боксерська рукавчика вдарила їй між грудей, відкинувши назад. Закидаючи голову, вона побачила догори дригом здивоване обличчя Рупа Ліббі. І вмерла.
— Ні, Джуньйоре! Ти що, сказився? — закричав Руп, хапаючись за свій пістолет. — Вордло, прикрий мене!
Але Мікі Вордло так і стояв, роззявивши рота, в той час, як Джуніор вгачував п'ять куль підряд у кузена Пайпер Ліббі. Ліва рука в нього заніміла, але з правою все було окей; він тут не мусив навіть бути якимсь видатним стрільцем, коли його ціль стояла нерухомо на відстані якихось семи футів. Перші дві кулі він вліпив Рупові в живіт, відкинувши його на стійку Стейсі Моґґін, аж та перекинулася. Руп переломився навпіл, але утримався на ногах. Третім пострілом Джуніор схибив, але дві наступні кулі поцілили Рупу в тім'я. Той осів у гротескно балетній позі, ноги розкинуті, а між ними голова — те, що від неї залишилось, — впирається в долівку, немов у якомусь фінальному глибокому поклоні.
Тримаючи перед собою розжарену «Беретту», Джуніор зашкутильгав у кімнату чергових. Достеменно він не пам'ятав, скільки вже зробив пострілів, гадав, що сім. Може, вісім. Або одинадцятидев'ять, хто може знати напевне? Знову біль повернувся йому до голови.
Мікі Вордло підняв руку. На його великому обличчі застигла злякана, примирлива усмішка.
— Я тобі не перешкоджаю, братане, — промовив він. — Роби все, що мусиш. — І показав пальцями знак миру[414].
— Зроблю, — відповів Джуніор, — братане.
Він вистрелив у Мікі. Великий хлопчак завалився, знак миру тепер обрамляв діру в голові там, де лише щойно в нього було око.
Підкочене ціле око дивилося на Джуніора з тупою сумирністю вівці в загоні стригаля. Джуніор ще раз вистрелив у нього, просто для надійності. А потім роззирнувся. Схоже на те, що приміщення було в його цілковитому розпорядженні.
— Окей, — промовив він. — Ох… кей.
Він було вже вирушив до сходів, та раптом повернувся до тіла Стейсі Моґґін. Переконався, що в неї точно така ж «Беретта Таурус», як і в нього, і вивергнув магазин зі свого пістолета. Замінив повним, знятим з її пояса.
Розвертаючись, Джуніор похитнувся, впав на одне коліно і знов підвівся. Чорна пляма перед його лівим оком тепер здавалась великою, як кришка вуличного люка, і він здогадувався, що це ознака того, що з лівим оком у нього дійсно якась херня. Та нічого страшного; якщо йому потрібно більше одного ока, щоби застрелити людину, замкнену в камері, він і ламаного півнячого гребеня не вартий. Він рушив через кімнату чергових, послизнуся на крові Мікі Вордло і знову ледь не впав. Проте зумів утриматись на ногах. У голові в нього так і кресало, але Джуніор вітав це бемкання. «Воно тримає мене в тонусі», — подумав він.
— Привіт, Бааарбі, — гукнув він униз зі сходів. — Я знаю, що ти мені поробив, і йду по тебе. Якщо хочеш помолитися, молися швидше.
27
Расті побачив, як сходами вниз закульгали ноги. Він відчув запах порохового диму та крові й достоту зрозумів, що наближається його час смерті. Той, хто сюди шкандибає, йде по Барбі, але він майже напевне не знехтує певним фельдшером, котрий трапиться йому по дорозі. Ніколи йому більше не побачити Лінду і своїх Джей-Джей.
Показалися груди Джуніора, далі шия, а потім і голова. Расті вистачило одного погляду на його перекошений рот, ліва частина якого була відтягнута вниз у хижому усміху, і на ліве, спливаюче кров'ю око, щоб подумати: «Далеко вже хвороба зайшла. Навіть дивно, що він ще на ногах, і дуже шкода, що він не зачекав десь хоч трішечки довше. Ще б трішки часу, і він уже й вулицю не здатен був би перейти».
364 
