139 
— І оце все? — запитала Клер Макклечі зневіреним голосом. Мати Джо не плакала, хоча теж ледь стримувалася, очі в неї блищали. У руках вона тримала фотографію свого чоловіка, вона її зняла зі стіни невдовзі по тому, як Джо з друзями прийшов додому, принісши DVD. — Оце і все?
Ніхто не відгукнувся. Барбі примостився на поручні м'якого крісла, в якому сиділа Джулія. «Тепер на мене тут чекають великі неприємності», — подумав він. Але не ця думка зринула йому першою; першою була про те, що на великі неприємності слід чекати місту.
Місіс Макклечі підвелася. Так і тримаючи в руках портрет свого чоловіка. Сем, як і кожної суботи, поїхав на базар, який до справжніх холодів регулярно збирався на гоночному треку в Оксфорді. Аматор реставрації меблів, на тамтешніх ятках він часто знаходив гідні його пристрасті речі. Минуло вже три дні, а він так і залишався в Оксфорді, жив у мотелі «Рейсвей», де також мешкало чимало газетників і телевізійників; можливості побалакати з Клер по телефону в нього не було, хоча вони могли підтримувати зв'язок електронною поштою. Принаймні поки що.
— Що трапилося з твоїм комп'ютером, Джої? — спитала вона. — Він вибухнув?
Джо, не перестаючи обіймати Норрі, так і тримаючи за зап'ястя Бенні, похитав головою.
— Не думаю, мабуть, він просто розплавився, — відповів Джо й обернувся до Барбі. — Від такої температури там міг загорітися ліс. Хтось мусив би цьому запобігти.
— Здається, в місті зараз нема зовсім пожежних машин, — сказав Бенні. — Хіба що парочка старих.
— Дозвольте мені зайнятися цією справою, — промовила Джулія. Над нею височіла Клер Макклечі; ясно було, в кого таким довгалем уродився Джо. — І ще, Барбі, мабуть, краще буде, якщо займатимуся цим тільки я сама.
— Чому? — здивувалася Клер. Одна сльозинка все-таки не втрималася у неї в оці й покотилася по щоці. — Джо мені казав, що вас, містере Барбара, керувати тут призначив уряд, особисто Президент!
— Я мав суперечку з містером Ренні й шефом Рендолфом щодо відеотрансляції, — пояснив Барбі. — Дещо напружену. І, отже, маю сумніви, щоби хтось із цих двох вітав мої поради зараз. І вашим, Джуліє, навряд чи вони зрадіють також. У всякому разі, не тепер. Якщо Рендолф хоча б наполовину компетентний, він пошле туди загін підручних полісменів з тим обладнанням, що залишилося в пожежній частині. Принаймні там мусять бути шланги і портативні помпи.
Джулія зважила його слова, а потім сказала:
— Барбі, давайте з вами вийдемо на хвилинку.
Він подивився на матінку Джо, але Клер уже не звертала на них ніякої уваги. Вона відсунула свого сина вбік і сиділа поряд з Норрі, котра сховала своє обличчя на плечі у Клер.
— Чувак, уряд винен мені комп'ютер, — нагадав Джо Барбі, коли той услід з Джулією вирушив до дверей.
— Ясна річ, — відповів Барбі. — Дякую тобі, Джо. Ти чудово зробив свою роботу.
— Набагато краще за ту їхню кляту ракету, — пробурмотів Бенні.
Барбі з Джулією зупинились на ґанку Макклечі й мовчки дивились в бік міського майдану, річки Престіл і мосту Миру. А тоді, голосом низьким і сердитим, Джулія промовила:
— Він ніщо. От у чому річ. От де чортова проблема.
— Хто ніщо?
— Пітер Рендолф не напівкомпетентний. Навіть не на чверть. Я знаю його з дитсадка, де він був чемпіоном світу з мокрих трусів, потім ми перейшли до школи і разом навчалися до дванадцятого класу, в якому він належав до бригади хапальників за бретельки ліфчиків. Його розумові здібності завжди трималися на трійці з мінусом, а знання оцінювалися на четвірку з мінусом лише тому, що його батько засідав у шкільній раді, і з тих пір його мозок аж ніяк не розвинувся. Наш містер Ренні оточив себе тупаками. Єдиний виняток — це Ендрія Ґріннел, але й вона наркотично залежна. Від ліків, що звуться оксиконтин.
— Проблеми зі спиною, — вставив Барбі. — Мені розповідала Розі.
Чимало дерев на майдані вже скинули з себе листя, тож Барбі з Джулією було видно і Мейн-стрит. Зараз вулиця була порожня — більшість людей усе ще перебували в «Діппері», обговорювали побачене, — але невдовзі, коли вони, збентежені, зневірені, посунуть по своїх домівках, тротуари будуть переповнені. Чоловіками й жінками, котрі навіть не наважатимуться спитати одне в одного, чого їм чекати далі.
Джулія зітхнула й запустила руку собі у волосся.
— Джим Ренні вважає, лише тому що він тримає усі важелі в свої руках, все кінець-кінцем мусить само собою обертатися на краще. Принаймні для нього і його друзів. Він найгірший тип політика — самозакоханий, занадто егоцентричний, щоб усвідомити, що це аж ніяк не його вагова категорія, до того ж під отим його надутим іміджем «я-все-можу» ховається боягуз. Коли тут стане геть зле, він пошле це місто к дияволу, якщо вирішить, що таким чином зможе врятувати самого себе. Лідер-боягуз — найнебезпечніший з людей. Саме ви мусили б керувати цим шоу.
139 
