Особенно,... 
113 
— Боже ти мій! — вигукнув один з них. — Ви ж Джон Сміт, чи не так?
— Так, — відказав Джонні. — Це я.
— Той самий ясновидець? — вихопився ще один.
— Слухайте, дайте нам пройти! — підвищив голос Беннермен. — Чи ви не маєте іншого діла, як…
— «Всепроникний погляд» твердить, що ви шахрай, — озвався молодик у теплому пальті. — Це правда?
— Можу сказати вам тільки одне, — відповів Джонні. — «Всепроникний погляд» друкує те, що йому до вподоби… Слухайте, нам треба…
— То ви заперечуєте версію «Всепроникного погляду»?
— Це справді все, що я можу сказати.
Вони зачинили за собою двері з матовими шибами і пройшли до шерифової контори, а газетярі вже бігли наввипередки до двох таксофонів на стіні біля будки чергового.
— Ну й вскочили ми в лайно, — скрушно сказав Беннермен. — Богом присягаюся, я й подумати не міг, що вони стовбичитимуть тут за такої негоди. Треба було провести вас задніми дверима.
— Дарма, — гірко мовив Джонні. — Ви хіба не знаєте, що всі ми, екстрасенси, страшенно ласі до реклами? Задля цього, власне, й стаємо екстрасенсами.
— Ні, не вірю, — відказав Беннермен. — Принаймні щодо вас. Ну, що сталося, те сталося. Нічого тепер не вдієш.
А Джонні вже ніби навіч бачив газетні заголовки — гостру присмачку до каші, яка вже й так аж булькала на вогні. Шериф із Касл-Рока залучає до розслідування вбивства місцевого екстрасенса… «Листопадового вбивцю» шукатиме ясновидець… «Моє зізнання в шахрайстві — фальшивка», — заявляє Джон Сміт.
У першій кімнаті були два шерифові помічники. Один сидів і спав, другий пив каву й похмуро переглядав купу рапортів.
— Його що, дружина з дому витурила, чи як? — І роздратовано кивнув на сплячого Беннермен.
— Він щойно повернувся з Огасти, — відповів помічник. То був ще зовсім хлопчисько із запалими від утоми очима. Він з цікавістю позирав на Джонні.
— Джонні Сміт… Френк Додд. А цього сплячого красеня звуть Роско Фішер.
Джонні кивнув головою, вітаючись.
— Роско каже, що генеральний прокурор вимагає подати йому всю справу, — сказав Додд шерифові. Вираз його обличчя був обурений, задерикуватий, але водночас наче й трохи зляканий. — Маємо добрий подарунок на Різдво, еге ж?
Беннермен поклав руку Доддові на потилицю й злегка поплескав його.
— Даремно ти так потерпаєш, Френку. Та й надто ревно гризеш цю справу.
— Просто я весь час думаю: має ж виплисти щось із оцих рапортів. — Додд знизав плечима і тицьнув пальцем у купу паперів. — Бодай що-небудь.
— Іди додому й відпочинь, Френку. І цього сплячого красеня забери. Бо нам ще тільки бракувало, щоб хтось із репортерів його тут клацнув, а завтра фото в газеті й підпис: «Розслідування в Касл-Року йде на повний хід», — і нас усіх посилають мести вулиці.
Беннермен провів Джонні до свого кабінету. Стіл, завалений паперами. На підвіконні — потрійна складана рамка з фотографіями дружини й дочки Катріни. На стіні — акуратно вправлений під скло диплом, а поряд, так само під склом, перша сторінка місцевої газети з повідомленням про перемогу Беннермена на виборах.
— Кави? — спитав Беннермен, відмикаючи шафу.
— Ні, дякую. Краще чаю.
— Свій чай місіс Шугермен пильно береже, — сказав шериф. — Щодня забирає його з собою додому. Ви вже даруйте. Можу запропонувати тонік, але до автомата знову доведеться проходити крізь той стрій. Хай їм чорт, хоч би вже позабирались по домівках.
— Та пусте, обійдуся.
Беннермен повернувся від шафи з невеликим пакетом на кнопках.
— Оце вона, — сказав він. Потім, якусь хвилю повагавшись, віддав пакет Джонні.
Джонні взяв його, але розкривати не квапився.
— Як ви розумієте, гарантій ніяких. Нічого обіцяти не можу. Іноді виходить, іноді ні.
Беннермен стомлено здвигнув плечима й повторив:
— Не поженешся, то й не спіймаєш.
Джонні розкрив пакет і витрусив на долоню порожню пачку «Мальборо». Звичайну червоно-білу пачку. Він тримав її в лівій руці й дивився на стіну. Сіра стіна. Непримітна сіра стіна. Червоно-біла пачка. Непримітна червоно-біла пачка. Він переклав її в другу руку, потім стиснув між долонями. Він чекав, чекав бодай якогось сигналу. Нічого не надходило. Він і далі тримав пачку між долонями, сподіваючись уже без надії, хоча й знав, що коли сигнали надходять, то одразу ж.
Нарешті він повернув пачку Беннерменові… — Вибачайте, — тільки й мовив.
113 
