Особенно,... 
111 
— То що, ваше прохання відхилили?
— Не знайшли на це коштів, — відказав Беннермен. — Вони тепер, звісно, скинуть усе на муніципальну раду, а ті вже якось потраплять обернути це знов-таки проти мене, тим часом як могила Мері Кейт Гендрасен заростатиме травою і… — Він на хвилю замовк, наче ті слова душили його.
Джонні співчутливо дивився на його похилену голову.
— Та й навряд би це щось зарадило, — провадив Беннермен уже рівнішим тоном. — Здебільшого ми відряджаємо на патрулювання жінок, а тому бахуряці, на якого ми полюємо, здається, байдуже, скільки їм років.
— То ви певні, що він чекав на лаві?
Беннермен був певен. Біля лави знайшли дванадцять свіжих сигаретних недокурків, ще чотири знайшли за естрадою і там-таки — порожню пачку. На жаль, злочинець курив «Мальборо» — одну з найпоширеніших у країні марок сигарет. Целофанову обгортку піддали експертизі, але жодного відбитка пальців не виявили.
— Жодного відбитка? — перепитав Джонні. — Дивно, правда ж?
— Чому ви так вважаєте?
— Ну, неважко здогадатися, що вбивця був у рукавичках, хай навіть і не думав про відбитки, а просто від холоду… Але ж продавець…
Беннермен посміхнувся.
— Ви непогано метикуєте в цьому ділі. Одначе ви не курець.
— Ні, — визнав Джонні. — Колись в університеті трохи покурював, та після катастрофи зовсім не курю.
— Пачку звичайно тримають у нагрудній кишені. Витяг, узяв сигарету, засунув пачку назад. Якщо ви в рукавичках, то нових відбитків ви не залишаєте, а ті, що були, зітруться. Зрозуміли? Крім того, ви не врахували ще одного, Джонні. Знаєте чого?
Джонні подумав і сказав:
— Пачку могли просто витрусити з блока. А блоки пакує машина.
— Точно, — підтвердив Беннермен. — Казанок у вас таки варить.
— А торговельний ярлик на пачці чий?
— Штату Мен.
— Отже, якщо вбивця і той курець — одна особа… — замислено мовив Джонні.
Беннермен знизав плечима.
— Звісно, теоретично це може бути й не так. Але я намагався уявити собі, хто ще холодного зимового ранку став би так довго сидіти на парковій лаві — він же встиг викурити кільканадцять сигарет, — і нікого іншого уявити я не зміг.
Джонні відсьорбнув чаю.
— І ніхто з дітей, що проходили парком, нічого не бачив?
— Нічого, — сказав Беннермен. — Я сам поговорив з усіма школярами, що ходили вранці до бібліотеки.
— Оце куди важче збагнути, ніж те, що на пачці не лишилося відбитків. А вас воно не дивує?
— Не так дивує, як жахає. Ви тільки подумайте; він сидить там і чекає, поки з’явиться дитина — дівчинка, — і то сама. Коли йдуть двоє чи кілька дітлахів, він чує їх здаля. І щоразу ховається за естрадою…
— А сліди? — спитав Джонні.
— Де там ті сліди сьогодні вранці. Снігу ще не було, тільки промерзла земля… Отож цей клятий маніяк, якому треба б видерти й запхати в горлянку все його бахурське причандалля, щоразу ховається за естрадою.
Хвилин за десять до дев’ятої парком проходять Пітер Гаррінгтон і Мелісса Логтінс. У школі вже двадцять хвилин тому почались уроки. Коли ці двоє зникають з очей, він повертається назад на лаву. А о чверть на десяту знов ховається за естрадою. Цього разу йдуть дві дівчинки — Сьюзен Флареті й Катріна Беннермен.
Джонні рвучко, зі стуком, поставив чашку на стіл. Беннермен зняв окуляри й люто протирав скельця.
— То й ваша дочка там проходила? О боже!
Беннермен знову надів окуляри. Обличчя його потемніло й спотворилось від гніву. І від страху, подумав Джонні. Страхало його не те, що виборці дадуть йому відкоша чи «Юніон лідер» ще раз нападеться на тупаків поліцаїв із сусіднього Мену, — його страхало те, що коли б його дочці трапилося сьогодні піти до бібліотеки самій…
— І моя дочка, — тихо підтвердив Беннермен. — Певно, вона пройшла за якихось п’ятнадцять-двадцять кроків віт того… того звірюки. То ви можете собі уявити, в якому я стані?
— Можу, — відповів Джонні.
— Та ні, думаю, що не можете. Я почуваю себе так, наче ледь не ступив у порожню шахту ліфта. Або за столом передав комусь гриби, а той отруївся ними й помер. Почуваю себе геть обліпленим грязюкою. Смердючим лайном. Мабуть, тому я і вирішив зрештою подзвонити вам. Я ладен на все, аби тільки схопити того мерзотника. На все що завгодно.
За вікном із снігової заметілі, наче якесь чудисько у фільмі жахів, виповзла величезна оранжева снігоочисна машина. Тоді зупинилась, з неї вибралися два чоловіки. Вони перетнули вулицю, увійшли в кафе й рушили до стойки.
111 
