Особенно,... 
39 
Йому було дуже спекотно, але слабкість минула. І знову в пам'яті зринув дитячий віршик, але цього разу замість матері йому згадався Корт — Корт, безвічна людина-двигун, з обличчям, посіченим шрамами від каміння, куль і тупих знарядь. Шрамами війни та навчання мистецтва її ведення. Стрілець волів знати, чи було в Корта кохання, гідне тих монументальних шрамів. Хоча йому це здавалося малоймовірним. Він згадав Сюзанну й свою матір, а ще — Мартена, чаклуна-недоука.
Не такою людиною був стрілець, щоб поринати у спогади. І якби за своєю природою він не був людиною емоційною і не володів даром невиразно передбачати майбутнє, то став би непрохідним тупаком. Саме тому теперішній хід думок викликав у нього подив. Кожне ім'я тягло за собою інші — Катберт, Алан, старий Джонас з тремтливим голосом. І знову Сюзанна, миловидна дівчина біля вікна. Такі думки завжди сходилися на Сюзанні, й на великій пагористій рівнині, відомій під назвою Крутояр, і на рибалках, що закидали неводи в Чисте море.
Піаніст із Талла (мертвий піаніст, в Таллі всі мертві, загинули від його руки) також знав ці місця, хоча стрілець чув про це від нього лише того, одного разу. Шеб любив старі пісні, якось заграв їх у салуні під вивіскою «Спочинок подорожнього», і стрілець тихенько замугикав одну собі під ніс:
- Кохання, о кохання, о безжурнеє кохання,
- Що ж із нами наробило безтурботне те кохання.
Стрілець аж розсміявся, сам із себе дивуючись. «Я останній, хто пам'ятає той зелений світ теплих відтінків». Та, попри всю ностальгію, жалю до себе він не почував. Світ безжально зрушив із місця, але ноги ще віддано служили стрільцеві, і чоловіку чорному був ближче. На цій думці його зморив сон.
V
Коли він прокинувся, на землю вже спустилися сутінки. Хлопець десь зник.
Стрілець підвівся, почувши, як потріскують суглоби, і попрямував до дверей стайні. У темряві на ґанку заїжджого двору танцював вогник. Він пішов на світло, а слідом за ним рушила його тінь, стелячись по землі довгим чорним шлейфом у червонувато-вохристому світлі присмерку.
Джейк сидів біля гасової лампи.
— У лампі був гас, та я побоявся запалювати її в домі. Все таке сухе… — сказав він.
— Правильно ти вчинив. — Стрілець сів, не звертаючи уваги на товстий шар пилу, що накопичувався протягом багатьох років і здійнявся в повітря під вагою його заду. Він подумав: «Взагалі дивно, що ґанок не розсипався під нами двома на порох. Це якесь чаклунство». Світло лампи відкидало на обличчя хлопчика тіні, та їхні відтінки були м'якими. Стрілець дістав кисет і скрутив цигарку.
— Мусимо побалакати, — сказав він.
Ледь посміхнувшись від цього слова, Джейк кивнув.
— Гадаю, ти знаєш, що я полюю на чоловіка, якого ти бачив.
— Ви збираєтесь його вбити?
— Не знаю. Треба, щоб він дещо мені розповів. Можливо, доведеться примусити його відвести мене до одного місця.
— Куди саме?
— Туди, де Вежа, — відповів стрілець. Потримавши цигарку над склом лампи, він припалив. Нічний вітерець одразу ж підхопив дим і поніс його десь далеко. Джейк провів його поглядом. На обличчі малого не було ані здивування, ані тим паче захвату.
— Тож я вирушаю завтра, — сказав стрілець. — Ти мусиш піти зі мною. Скільки м'яса ще лишилося?
— Зовсім трішки.
— А кукурудзи?
— Трохи більше.
Стрілець кивнув.
— Тут є льох?
— Так. — Джейк подивився на нього. Зіниці очей дуже розширилися, здавалося, що вони от-от лопнуть. — Треба потягнути за кільце в підлозі. Але я туди не спускався. Побоявся, що драбина зламається і я не зможу вибратися. А ще там смердить. Це єдине місце тут, яке взагалі чим-небудь пахне.
— Ми встанемо завтра рано і подивимося, чи є там щось варте того, аби взяти його з собою. А потім вирушимо.
— Згода. — Трохи помовчавши, хлопчик сказав: — Як добре, що я не вбив вас, поки ви спали. У мене були вила, і я думав про це. Але не вбив… а тепер уже не боятимуся лягати спати.
— А чого ти боявся?
У Джейкових очах промайнув лиховісний вираз.
— Привидів. І що він повернеться.
— Чоловік у чорному, — констатував стрілець. Жодних сумнівів.
— Так. Він поганий?
— Гадаю, це залежить від того, з якого боку подивитися, — неуважно відповів стрілець. Потім підвівся й швиргонув недопалок на твердий сланець. — Піду спати.
39 
