Особенно,... 
42 
— Вони спорудили їх на заощаджені гроші.
— Ніколи не чув про це.
— Очевидно, негри робили це потай, може, вони самі будували ракети. Де? Може, в Африці. — А чи мали вони право це робити? — запитав Семюел Тіс, міряючи кроками ґанок. — Куди ж дивився закон?
— Вони ж не збираються оголосити нам війну, — спокійно відповів дідусь.
— От бісові душі, вони своє роблять, влаштовують змови! — закричав Тіс. — То звідки ж вони вилітають?
— Всі негри міста збираються біля озера Лун. Ракети прибудуть туди о першій годині, заберуть їх і перекинуть на Марс.
— Подзвоніть губернаторові, в поліцію! — лютував Тіс. — Вони повинні були попередити нас!
— Ось іде твоя стара, Тісе.
Чоловіки озирнулися. Розпеченою вулицею простувала біла жінка, а за нею поспішали інші. У всіх них був спантеличений вигляд. Усі шелестіли одежею, ніби стародавніми паперами. Деякі плакали, інші були суворі. Всі вони прийшли по чоловіків. Вони штовхали двері барів і зникали всередині. Вони заходили в тихі, прохолодні бакалійні крамниці. Вони йшли в закусочні й гаражі. Одна з них, місіс Клара Тіс, зупинилася біля ґанку крамниці, де стояла група чоловіків, і, мружачись, втупила очі в свого набурмосеного чоловіка, а повновода чорна річка безупинно текла за її спиною.
— З Люсіндою лихо, татусю. Тобі треба йти додому.
— Не піду я додому через якусь там чорнопику.
— Вона нас залишає. Що я робитиму без неї?
— Доведеться, либонь, самій справлятися. Я не збираюся ставати перед нею навколішки.
— Але ж вона ніби член сім’ї, — простогнала місіс Тіс.
— Не голоси! Я не потерплю, щоб ти рюмсала на людях через якусь кляту…
Він замовк, почувши тихенькі схлипування дружини.
Вона витирала хусткою очі.
— Я казала їй: “Люсіндо, залишайся, і я підвищу тобі платню. Хочеш — можеш взяти собі два вихідні вечори на тиждень”. Але в неї був такий вигляд! Я ніколи не бачила її такою затятою. Я спитала її: “Невже ти не любиш мене, Люсіндо?” А вона відповіла, що любить, але їй треба йти. Вона прибрала в будинку, витерла скрізь пил, поставила на стіл сніданок, а потім підійшла до дверей вітальні, стала там з двома клунками, по клунку біля кожної ноги, потиснула мені руку і… і сказала: “Прощайте, місіс Тіс”. І вийшла за двері. А сніданок її лишився на столі, і ми всі були надто пригнічені, щоб з’їсти його. Страва й досі там і, мабуть, зовсім охолола.
Тіс мало не вдарив її.
— Ну, я ж тобі покажу вдома! Отак виставляти себе на посміх людям!
— Але ж, татусю…
Містер Тіс зник у гарячих сутінках крамниці. За кілька секунд він з’явився знову, тримаючи в руці пістолет. Його дружина тим часом щезла.
Ріка несла між будинками свої чорні води. Вона шаруділа, рипіла, човгала ногами. Течія її була дуже спокійна, і в ній відчувалася велика впевненість — ні сміху, ні шаленства, лише непохитний; рішучий, невпинний плин. Тіс сів на край свого стільця з твердого дерева.
— Хай хоч один з них засміється, присягаюся богом, я їх повбиваю. Чоловіки чекали. Над спокійним плином ріки стояв сонний полудень.
— Схоже на те, що тобі самому доведеться сапати ріпу, Семе, — захихотів дідусь.
— А я й білого поцілю не гірше, — процідив, не дивлячись на нього, Тіс.
Старий одвернувся й замовк.
— Ану, стривай-но! — гукнув Семюел Тіс, стрибаючи з ґанку, й схопив за вуздечку коня, на якому їхав високий негр. — Злізай, Белтере. Що це ти собі надумав? — питав Тіс, озираючи його з ніг до голови.
— Річ у тім, містере Тіс…
— Ти, здається, гадаєш, що поїдеш… як це там співається у вашій пісні — “Дорогою вгору, в височінь”, правда?
— Так, сер, — сказав, вичікуючи, негр.
— А чи пам’ятаєш, що ти винен мені п’ятдесят доларів, Белтере?
— Так, сер.
— То ти хочеш дременути з моїми грішми в кишені? Присягаюся богом, не вийде!
— Ой, сер, за метушнею це зовсім вилетіло з голови.
— Вилетіло йому з голови, — насмішкувато промовив Тіс, зловтішне підморгуючи чоловікам на ґанку. — Знаєш, що тобі доведеться зробити?
— Ні, сер.
— Ти залишишся тут, поки відробиш оті п’ятдесят монет інакше моє ім’я не Семюел Тіс.
І він з самовпевненою посмішкою повернувся до чоловіків, що стояли в холодку.
Белтер поглянув на річку, яка затопила вулицю, ту саму річку, яка плинула й плинула між крамницями, темну ріку на колесах, конях і в закурених черевиках, темну ріку, з плину якої його вихопили.
Він затремтів.
— Відпустіть мене, містере Тіс. Я вишлю гроші звідти. Обіцяю вам!
42 
