Особенно,... 
39 
— Вулиці чисті!
— А канали порожні.
— В каналах повно лілового вина!
— Все мертве.
— Все живе! — заперечив марсіанин, сміючись іще голосніше. — О, ви дуже помиляєтесь. Бачите ці карнавальні вогні? А прекрасні човни, стрункі, мов жінки, і прекрасні жінки, стрункі, мов човни, жінки кольору піску, жінки з вогняними квітами в руках! Я бачу, як наші маленькі жінки біжать вулицями міста. Саме туди я йду оце на свято. Ми всю ніч будемо плавати по каналах, співати, пити вино, кохатися. Невже ви нічого не бачите?
— Містере, оце місто мертве, як суха ящірка. Спитайте будь-кого з наших. Та візьміть мене. Я їду зараз у Грін-Сіті — це нова колонія, яку ми щойно збудували біля Іллінойського шосе. Ви щось плутаєте. Ми перевезли мільйон кубічних футів орегонського лісу, зо два десятки тонн стальних гвіздків та й спорудили двоє гарненьких містечок, яких вам зроду ще не доводилось бачити. Цієї ночі ми святкуємо входини в одному з них. Із Землі прибули ракети з нашими дружинами та дівчатами. Будуть танці й віскі…
Марсіанин враз занепокоївся.
— Ви кажете, що все де он там?
— Звідси видно ракети. — Томас підвів його до схилу і показав униз. — Бачите?
— Ні.
— Отуди к бісу! Вони ж там стоять. Оті довгі сріблясті штуки.
— Ні, не бачу.
— Та ви сліпий! — засміявся в свою чергу Томас.
— Я чудово все бачу. Це ви нічого не бачите.
— Але ж ви бачите нове містечко, правда?
— Я нічого не бачу, крім океану, де саме почався відплив.
— Містере марсіанине, той океан висох сорок століть тому.
— Ну, годі вже, годі.
— Кажу вам, це правда.
Марсіанин враз став серйозний.
— Ану, повторіть усе з початку. Ви не бачите міста таким, як я його змальовую? Дуже білі колони, дуже стрункі човни, святкові вогні… О, я бачу їх так виразної Прислухайтесь-но! Я чую співи. Це не дуже далеко!
Томас прислухався й похитав головою.
— Ні, не чую.
— А я в свою чергу, — вів марсіанин, — не можу побачити того, що ви змальовуєте. Ну от!
Знову їм стало холодно. Наче їхні тіла стали крижаними.
— Невже це…
— Що саме?
— Кажете, ви з неба?
— З Землі.
— Земля — це назва. Вона нічого не означає, — сказав марсіанин. — Але… коли я піднімався на перевал годину тому… — він торкнувся потилиці… — я відчув…
— Холод?
— Так.
— А зараз?
— Знову холод. Дивно. Щось сталося зі світлом, з горами, з дорогою, — розповідав марсіанин. — Я тоді відчув щось чуже в усьому цьому, і на хвилину мені здалося, що я остання жива людина в цьому світі…
— Те саме було й зі мною! — відгукнувся Томас, і йому раптом здалося, наче він розмовляє з давнім близьким другом, звіряючи йому свої думки.
Марсіанин на мить заплющив очі.
— Це може означати лише одне. Тут щось зв’язане і часом. Так. Ви фікція минулого! — заявив він.
— Ні, це ви з минулого, — заперечив землянин, який щойно обміркував це ж саме питання.
— Звідки така певність? Як ви можете довести, хто з минулого, а хто з майбутнього? Який зараз рік?
— Дві тисячі перший!
— Що ця дата говорить мені?
Томас подумав і знизав плечима:
— Нічого.
— Це все одно, якби я вам сказав, що зараз 4 462 853 рік нашої ери. Для вас ця цифра не означає нічого, зовсім нічого. Де той годинник, який покаже нам розташування зірок на небі?
— Але мою правоту доводять руїни! Вони доводять, що я — майбутнє, що я живий, а ви мертвий!
— Все моє єство заперечує це. Моє серце б’ється, мій шлунок відчуває голод, уста хочуть пити. Ні, ні, жоден з нас не мертвий і не живий. Але більше живий, ніж мертвий. Точніше сказати, ми десь посередині. Двоє незнайомих, що зустрілися вночі, — ось хто ми такі. То ви кажете, там руїни?
— Так. Вам страшно?
— Кому з нас хочеться побачити майбутнє, бодай раз у житті? Людина може повернутися в минуле, але подумати про майбутнє? То ви кажете, колони розвалились? І море порожнє, і канали повисихали, і дівчата повмирали, і зів’яли квіти? — Марсіанин помовчав, а потім ще раз глянув просто себе. — Але ж вони є, он вони. Я їх бачу. Вони чекають мене зараз, хай би що ви казали.
А Томаса чекали ракети, що бовваніли вдалині, і містечко, і жінки з Землі.
— Ми ніколи не дійдемо згоди, — промовив він.
— То хай кожен залишається при своїй думці, — сказав марсіанин. — Хіба не все одно, хто з нас минуле, а хто-майбутнє, коли ми обоє живі. Адже майбутнє завжди прийде, завтра чи через десять тисяч років. Звідки ви знаєте, що ці храми не є вашою власною цивілізацією через сто століть, розбитою і зруйнованою? Вам це невідомо. Отож не ставте ніяких запитань. Адже ніч дуже коротка. Он злітають у небо святкові вогні і птахи.
39 
