Особенно,... 
.
Очередная сказка о Золушке 
82 
— Що за метеорити?
— Думаю, група Мирмидонян: вони проходять повз Марс до Землі раз на п’ять років.
Я вскочив у самісіньку середину. Це наче великий калейдоскоп. Металеві уламки всіх кольорів, різних форм і розмірів. От гарно!
Тиша. Далі знову голос Стоуна:
— Я лечу з ними. Вони мене затягли. А, хай мені чорт!
Він засміявся.
Холліс напружив зір, але нічого не бачив.
Лише величезні діаманти, сапфіри, смарагдові тумани, оксамитова чорнота порожнечі, а серед кришталевих іскор чується голос бога. Як дивно, як химерно уявляти собі: от Стоун летить з метеоритним роєм повз Марс, летить роками, і кожні п’ять років повертається до Землі, минає її, майнувши на небосхилі, щезає і так сотні й мільйони літ, безкінечно вічно Стоун і метеоритний рій групи Мирмидонян летітимуть, утворюючи щораз нові візерунки, наче кольорові скельця в калейдоскопі, якими ти милувався в дитинстві, дивлячись на сонце і струшуючи картонну трубку.
— До зустрічі, Холлісе, — ледь чутно долинув голос Стоуна. — До зустрічі!
— Щасти тобі! — закричав Холліс крізь тридцять тисяч миль.
— Не кепкуй! — відповів Стоун і щез.
Зірки зімкнулися.
Тепер усі голоси тихшали, кожен летів далі й далі за своєю траєкторією, хто до Марса, хто за межі Сонячної системи. А він, Холліс… Він подивився собі під ноги. З усіх лише він один повертався до Землі.
— До зустрічі!
— Не засмучуйся!
— До зустрічі, Холлісе! — пролунав голос Еплгейта.
Останні привіти. Останні короткі прощання. І ось величезний мозок, не обмежений тепер черепом, розпадається на частки. Вони так довго, так блискуче працювали, поки їх об’єднував череп ракети, що протинали простір, а тепер вони помирають; руйнується сенс їхнього спільного буття. І як гине тіло, коли перестає працювати мозок, так тепер гинув самий дух корабля, довгі дні, що вони прожили разом, і все, що люди значили один для одного. Еплгейт тепер — мов відірваний від тіла палець, уже нема чого зневажати його чи опиратися йому. Мозок вибухнув; безглузді, непотрібні уламки його розлетілися навсібіч. Голоси стихли, порожнеча мовчить. Самотній Холліс падає.
Вони всі самотні. Їхні голоси щезли, наче бог вимовив кілька слів, і коротка луна відбилася й загубилась у зоряній безодні. Ось і капітан летить до Місяця; ось Стоун серед рою метеоритів; ще далі Еплгейт летить до Плутона; і Сміт, і Тернер, і Андервуд, і решта всі — скельця калейдоскопа, вони так довго складалися в мислячий візерунок, а тепер їх усіх порозкидало кого куди.
— А я? — думав Холліс. — Що мені робити? Як спокутувати свос жахливе, порожне життя? Аби хоч одним добрим ділом відшкодувати за свою підлість — вона ж бо накопичувалася в мені стільки років, а я й не відав. Але тепер нікого немає поруч, я сам, а що можна зробити доброго, коли ти сам? Нічого не вдієш. Завтра ввечері я вріжусь у земну атмосферу.
“І згорю, — думав він, — і розвіюсь попелом над усіма материками. Хоч якась користь буде з мене. Хай і невелика, але попіл — то попіл, він з’єднається з землею”.
Він падав невтримно, як куля, як камінець, як гиря, спокійний, тепер зовсім спокійний, не відчуваючи ані печалі, ані радості — нічого; він жадав лише одного: зробити щось добре тепер, коли всьому кінець, зробити щось добре і знати — це зробив я.
Коли я вріжусь в атмосферу, то спалахну, як метеор.
— Хотів би я знати, — сказав він уголос, — чи хтось побачить мене?
Маленький хлопчик на путівці глянув у небо й закричав:
— Мамо, дивися, дивись! Летюча зірка!
Яскрава біла зірка прокреслила небо над Іллінойсом.
— Загадай бажання, — сказала мати. — Загадай мерщій бажання.
ПАПУГА, ЯКИЙ ЗНАВ ТАТУСЯ
Про викрадення, звісно, дізнався весь світ. Лише кілька днів потрібно було, щоб усю вагу цієї новини з Куби збагнули і в Сполучених Штатах, і на лівому березі Сени в Парижі,[26] і, нарешті, в маленькій затишній кав’ярні в Пампілоні, де напої такі гарні, а дні чомусь завжди такі погідні.
Але коли значення цієї новини збагнули, всі прикипіли до телефонів. Мадрід викликав Нью-Йорк, а Нью-Йорк кричав на південь, Гавані: “Перевірте, будь ласка, обов’язково перевірте — чи може статися таке безглуздя”.
Потім якась жінка прорвалася з Італії, з Венеції; чутність була погана, зрозуміли тільки, що вона дзвонить з бару “У Гаррі” й просто приголомшена тим, що трапилося, це жахливо, адже світовій культурній спадщині загрожує страшна небезпека…
82 
