Последние отзывы

  65  

Вони були в Мексіці в тисяча дев’ятсот тридцять восьмому році.

Сюзен дивилася на розмальовану стіну кав’ярні.

Тим, хто добре працював на Державу Майбутнього, дозволялося під час відпустки розважитися й відпочити в Минулому. І ось вони з чоловіком вирушили в тисяча дев’ятсот тридцять восьмий рік, найняли кімнату в Нью-Йорку, відвідували театри, милувалися зеленою статуєю Свободи, яка ще стояла в порту. А на третій день змінили одяг та імена і втекли в Мексіку!

— Безперечно, це він, — прошепотіла Сюзен, дивлячись на незнайомця за столиком. — Дивись, цигарки, сигарети, пляшки. Вони одразу ж виказують його. Пам’ятаєш наш перший вечір в Минулому?

Місяць тому, до того як утекти, вони провели свій перший вечір у Нью-Йорку, ласували незвичайними стравами, понакуповували си-лу-силенну парфумів, перепробували десятки марок сигарет — адже в Майбутньому нічого нема, усе поглинає війна.

Вони чинили дурницю за дурницею, гасали по магазинах, барах, тютюнових крамничках і поверталися до своєї кімнати щасливі й ледь живі.

І цей незнайомець поводиться анітрохи не розумніше, так може робити лише людина з Майбутнього, яка впродовж багатьох років не бачила вина й тютюну.

Сюзен і Уїльям сіли за столик і замовили випити.

Незнайомець пильно придивлявся до них: як вони одягнені, як зачесані, які на них коштовності, які в них рухи, хода — він, певне, завважив усе.

— Сиди спокійно, — самими губами прошепотів Уїльям. — Поводься так, ніби ти в цій сукні й народилася.

— Дарма ми все це затіяли.

— О господи, — мовив Уїльям, — він іде сюди. Ти мовчи, я сам з ним поговорю.

Незнайомець підійшов і вклонився. Ледь чутно клацнули підбори. Сюзен уклякла. Це суто солдатське клацання не сплутаєш ні з чим, як і різкий, ненависний стукіт у двері серед ночі.

— Пане Роджер Крістен, — проказав незнайомець, — ви не підсмикнули штани на колінах, коли сідали.

Уїльям похолов. Опустив очі — його руки, ніби нічого й не трапилося, лежали на колінах.

— Ви помилилися, — поквапно промовив Уїльям. — Моє прізвище не Кріслер.

— Крістен, — поправив незнайомець.

— Мене звати Уїльям Трейвіс, — сказав Уїльям. — І я не втямлю, що вам до моїх штанів.

— Пробачте, — незнайомець підсунув до себе стілець. — Скажемо так: я впізнав вас саме тому, що ви не підсмикнули штани. А всі підсмикують. Якщо не підсмикувати, вони незабаром витягуються на колінах. Я забрався дуже далеко від дому, пане… Трейвіс, і шукаю товариства. Моє прізвище Сімс.

— Авжеж, пане Сімс, самому, звичайно, дуже нудно, але ми втомилися. Завтра вирушаємо на Акапулько.

— Чудова місцинка. Я саме звідти, розшукував там друзів. Вони десь поблизу. Я їх обов’язково знайду… Вашій дружині млосно?

— На добраніч, пане Сімс.

Вони подалися до виходу. Уїльям міцно тримав Сюзен попідруч. Сімс гукнув їм навздогін:

— Ще одне…

Вони не оглянулись. Він помовчав і чітко, виразно промовив:

— Рік дві тисячі сто п’ятдесят п’ятий.

Сюзен заплющила очі. Земля попливла під ногами.

Наче сліпа, Сюзен вийшла на осяяний вогнями майдан.

Вони зачинились у себе в номері. І стоять у пітьмі. Сюзен плаче, здається, ось-ось на них упадуть стіни. А десь із тріскотом спалахує фейєрверк, з майдану долинають вибухи сміху.

— Нахаба! — обізвався Уїльям. — Знай сидить і димить сигаретами, дідько б його вхопив, цмулить коньяк і розглядає нас від голови до п’ят, наче худобу. Було б порішити його на місці! — Уїльямів голос тремтів і уривався. — Йому навіть не забракло зухвальства назвати своє справжнє ім’я! Начальник Бюро розшуку. А ще ця безглузда притичина з штанами. О господи, і чому я їх не підсмикнув, коли сідав? Тут це звичайнісінький порух, усі це роблять машинально. А я сів не так, як усі, от він одразу й нашорошив вуха: еге, чоловік не вміє поводитись із штанами! Мабуть, звик до військової чи напіввійськової форми, як і мусить бути в Майбутньому. Вбити мене мало, я ж виказав нас сповна!

— Ні, ні, в усьому винна моя хода… ці високі підбори… І наші зачіски… адже відразу видно — ми щойно з перукарні. Ми такі незграбні, неприродні, це впадає в вічі.

Уїльям ввімкнув світло.

— Він поки що випробовує нас. Він ще не певен… не зовсім певен. Значить, просто втікати не можна. Тоді він знатиме напевне. Ми спокійнісінько поїдемо в Акапулько.

— А може, він і так знає, лише грається, як ото котик із мишкою?

— Може, й так. Час йому підвладний. Він може вештатися тут скільки захоче, а потім приставить нас у Майбутнє всього-на-всього через хвилину після того, як ми звідти вирушили. Впродовж бозна-скількох днів ми можемо нічого не знати, а він глузуватиме з нас.

  65