Последние отзывы

  49  

— Я не витріщався. Тільки поговорити хотів…

— Ну от надалі такого не робіть. Благаю!

— Обіцяю. Не заводитиму розмови. Не дивитимусь, не говоритиму. Мовчатиму, як гранітна скеля… Слухай, до речі, ти сьогодні ввечері після роботи вільна? Чи, може, підеш на лекцію з альпінізму?

— Лекція з альпінізму? — перепитала вона й зітхнула. — Ви все жартуєте?

— Так, жартую.

— А ви знаєте, до мене не завжди доходять ваші жарти. «Лекція з альпінізму»… Таке скажете… Ха-ха-ха.

Вона вимовила «ха-ха-ха» сухо й байдужим тоном, ніби читала ієрогліфи, написані на стіні. Й поклала трубку.

Хвилин тридцять я чекав від неї дзвінка, але вона не зателефонувала. Очевидно, розсердилася. Мого гумору мої співрозмовники частенько не розуміють. Так само, як і моєї серйозності. Чим би ще зайнятись — я не придумав, а тому вирішив знову прогулятися по місту. Як пощастить, можна натрапити на щось цікаве. Відкрити щось новеньке. Краще вже ворушитися, ніж сидіти, склавши руки. Краще що-небудь спробувати. І нехай Сила буде на моєму боці.

Я блукав вулицями цілу годину, але нічого цікавого не виявив. А тільки промерз до кісток. Сніг усе ще падав. О дванадцятій тридцять я зайшов у «Макдональдс», з’їв чизбургер, пакетик смаженої картоплі, випив склянку кока-коли. Чогось такого їсти зовсім не хотів. Сам не знаю чому — але все-таки їм. Напевне, мій організм настільки змінив свою структуру, що регулярно вимагає таких покидьків.

Вийшовши з «Макдональдсу», я вештався вулицями ще хвилин тридцять. Нічого нового не помітив. Тільки те, що снігопад припустив ще швидше. Я затягнув блискавку куртки до самого верху, а шарфом обкрутив шию аж до носа. Однак тепліше не стало. Страшно захотілося в туалет. Бо в таку холоднечу напився кока-коли. Я оглянувся — чи нема десь поблизу туалету? На протилежному боці вулиці побачив кінотеатр. Страшенно обшарпаний, але, мабуть, з туалетом. Після того, як справлю малу нужду, не завадило б погрітися і водночас подивитися кіно. Тим паче що вільного часу нема куди дівати. «Цікаво, що показують?» — подумав я і глянув на афішу. Два фільми підряд, обидва японські. Один з них — «Нерозділене кохання». З моїм однокласником у головній ролі. «Оце так пощастило!» — подумав я.

Звільнившись від зайвої кількості рідини, я купив в автоматі банку гарячої кави і подався до залу на перегляд фільму. Як я і сподівався, в залі було порожньо, але тепло. Я вмостився у крісло й, попиваючи каву, почав дивитися кіно. Від початку «Нерозділеного кохання» минуло вже півгодини, але й без цього сюжет я зрозумів одразу. Бо він розгортався так, як я собі уявляв. Мій однокласник — високий і вродливий учитель біології. Героїня-старшокласниця закохана в нього по самі вуха. Настільки, що, як завжди в таких випадках, непритомніє від самої його присутності. У свою чергу, до неї не байдужий хлопець із шкільної секції кендо ^[11]. Загалом, не фільм, а справжнє дежавю. Навіть я зняв би такий.

А втім, моєму однокласнику (його звали Рьоіті Ґотанда, однак, звісно, йому вибрали прекрасний псевдонім, бо, на жаль, справжнє ім’я не могло привабити дівочих сердець) цього разу випала роль трохи складніша, ніж звичайно. Його герой був не лише вродливим і приязним, але також за ним тяглися деякі грішки з минулого. Мовляв, у студентські роки він брав участь у радикальному русі, покинув завагітнілу від нього коханку чи ще щось інше витворив. Досить банальні грішки, але все-таки це краще, ніж нічого. З незграбністю мавпи, яка шпурляє глину об стіну, режисер раз по раз вставляв кадри з минулого героя. З’являлася у фільмі і хроніка — захоплення аудиторій студентами медичного факультету Токійського університету. Я навіть збирався підтримати вигуками поведінку героя, але вчасно одумався.

Так чи інакше, Ґотанда грав роль особи з підмоченою репутацією. Старався з усіх сил. Однак фільм виявився нікудишнім, а режисер — повною бездарністю. Половина діалогів звучала настільки примітивно, що вуха в’янули від їхнього слухання, а на диво беззмістовні сцени змінювали одна одну. Незрозуміло чому обличчя героїні раз по раз з’являлося крупним планом. А тому, намагаючись якнайкраще показати свою акторську майстерність, Ґотанда виділявся на сцені лише своїм зростом. Мені ставало жаль його щораз більше. Було просто боляче дивитися на нього. Та, якщо подумати, він здавна жив таким жалюгідним життям.

  49