— З твоїм журналістом контакт установив, — повідомив він.
— Складно було?
— Так собі… — відповів він після недовгого роздуму. «Мабуть, далося це йому нелегко», — подумав я.
— Розкажу коротко, — провадив він далі. — По-перше, всю цю справу остаточно закрито. Складено в папочку, перев’язано стрічкою і заховано в сейф. Ніхто вже її повторно не розслідуватиме. Кінець! І скандалу вже нема. Напевне, пересунули з місця на місце кількох пішаків в уряді та муніципалітеті. Так би мовити, для точної настройки механізму — щоб у подальшому не давав збоїв. Заворушилися також в управлінні поліції, але нічого певного не виявили. Усе так хитромудро переплуталося, що кінців годі віднайти… Занадто гаряча тема. А тому вивідати що-небудь було важко.
— Моє зацікавлення чисто особисте. Нікому клопоту не завдасть.
— Я так йому й сказав…
Не відриваючи телефонної трубки від вуха, я підійшов до холодильника, добув банку пива, вільною рукою відкрив її і налив пива у склянку.
— Вибач за настирливість, але легковажне втручання недосвідченої людини в цю справу може закінчитися для неї плачевно… — сказав він. — Її масштаби надто великі. Не знаю, навіщо воно тобі здалося, але постарайся не залазити туди глибоко. Очевидно, в тебе є якісь причини, однак я радив би тобі триматися в житті певних рамок. Не обов’язково як я, але…
— Зрозуміло, — відповів я.
Він відкашлявся. Я ковтнув пива.
— Власник колишнього готелю «Дельфін» до самого кінця впирався, а тому немалих прикрощів натерпівся. Було б краще, якби відразу здався. Та він не здавався. Очевидно, не розумів загальної тенденції чи що?
— Та він завжди таким був, — сказав я. — Не в дусі часу.
— Чого він тільки не зазнав! Скажімо, поселялися в готелі здоровані з якудзи і витворяли там усе, що їм заманеться. Але так, щоб безпосередньо не порушити законів. Сядуть такі нахаби у фойє і витріщать свої баньки на кожного, хто туди заходить… Розумієш, для чого? А проте власник готелю крику не здіймав.
— Здається, я його розумію, — сказав я. Власник готелю «Дельфін» звик до різних життєвих злигоднів. І дрібниці його не лякали.
— Однак кінець кінцем він виставив одну дивну умову. Мовляв, пристанете на неї — відступлю земельну ділянку. Яку умову — здогадайся сам.
— Не знаю, — відповів я.
— Подумай трохи, — сказав я. — Бо тоді отримаєш відповідь на твоє друге запитання…
— Щоб новий готель зберіг стару назву?
— Саме так, — відповів він. — Такою була умова. І покупець погодився.
— Чому?
— Бо назва гарна. Хіба ні? Готель «Дельфін» — звучить непогано.
— Та, мабуть… — пробурмотів я.
— Саме тоді конгломерат А розробляв план побудови мережі сучасних готелів по всій країні. Не просто найкращих серед нинішніх, а розкішних. І назви ще не придумав.
— Мережу готелів «Дельфін», — спробував я уточнити.
— Так, мережу готелів «Дельфін», що не поступалися б «Хілтону» чи «Хайату».
— Мережу готелів «Дельфін», — повторив я ще раз. Успадкована і в тисячу разів збільшена мрія. — Ну, а що сталося з колишнім власником?
— Цього ніхто не знає, — сказав мій колишній компаньйон.
Я ковтнув пива і кінчиком авторучки пошкріб вухо.
— Коли він виселявся, отримав кругленьку суму відступного, а тому, гадаю, якось перебивається. Але цього вже не перевіриш. Він у цій історії чисто випадкова особа, як будь-який перехожий на вулиці.
— Мабуть, ти правий… — погодився я.
— Загалом ось так, — підсумував він. — Оце все, що я дізнався. Більше нічого. Ну, то як?
— Дякую. Ти мені дуже допоміг, — відповів я з вдячністю.
— Угу, — сказав він і знову відкашлявся.
— Витратився? — спитав я.
— Та ні, — відмахнувся він. — Обійшлося вечерею на двох, відвіданням клубу на Ґіндзі [8]й оплатою таксі додому. Не варто про це й говорити. У нас усе можна списати на поточні витрати. Та й обліковець податків заохочує до більших витрат. Тому про це не турбуйся. А як захочеш заглянути у клуб на Ґіндзі, наступного разу можу й тебе туди повести. А витрати списати. Ти ж там не бував, правда?
— А що там є, в тому клубі на Ґіндзі?
— Випивка, дівчата, — відповів він. — Якщо підемо, обліковець податків нас похвалить.