72 
І саме через ту руку, я певен, — через той безвольний жмут мускулів — він мав силу навіювати всім зустрічним жінкам безнадійне кохання до себе, і тому переспав з якими сорока жінками в самому Трохимброді, і з удвічі більшою кількістю жінок із найближчих сіл, і саме тому стояв він тепер у підвалі й похапцем кохався з молодшою сестрою його нової нареченої.
Першою його жінкою була вдова Роза В., котра жила в одній з дерев'яних хатин, набудованих уздовж Броду. Вона думала, що відчуває жаль до нещасного калічки-хлопця, котрого громада Приземлених прислала допомогти їй прибирати в хаті, і що саме цей жаль спонукав її принести йому тарілку печива і склянку молока (один вигляд якого геть вивертав його шлунок), що саме з жалю спитала вона, скільки йому років, а натомість сказала про власний вік — цього навіть її колишній чоловік не знав. З жалю до нього вона зняла з себе густі шари туші й пудри, щоби показати йому ту єдину частину її тіла, яку за шістдесят років не бачив ніхто, навіть її чоловік. І саме з жалю вона повела його до спальні, щоби показати йому листи від свого чоловіка, які той писав з військового корабля на Чорному морі ще за першої світової війни.
В оцей лист, — казала вона, гладячи його безсилу руку, — він уклав ниточки, якими обмірював своє тіло — голову, стегно, плече, палець, шию — буквально все. Він хотів, щоби я спала, кладучи ці мірки під подушку. Писав, що коли приїде, то ми разом переміряємо його тіло цими нитками, щоби довести, що нічого не змінилося… О, цей я також пам'ятаю, — вона схопила жовтий лист паперу, а другою рукою невпинно — свідомо чи несвідомо — продовжувала погладжувати безсилу руку мого діда, — в ньому він писав про будинок, який збирався для нас побудувати. Ось, він навіть намалював його, хоча маляр з нього був нікудишній. Там навіть мав бути невеликий ставочок. Ну, не зовсім ставочок, а така собі маленька копанка, у якій могла би водитися риба. Так, а ще в тому домі в спальні мало бути скляне вікно просто в стелі; це щоби ми могли перед сном говорити прорізні сузір'я… А отут, — казала вона, направляючи його руку під свою спідницю, — тут лежить лист, у якому він дав мені обітницю вірності аж до смерті.
Вона погасила світло.
Тобі добре? — запитала вона, й далі орудуючи його безвольною рукою і відхиляючись назад.
Тоді, виявляючи набагато більше ініціативи, ніж можна було очікувати від десятирічного, мій дід притягнув її до себе, зняв з її допомогою її чорну блузку, котра так сильно пахла старістю, що він аж злякався, що більше ніколи не зможе пахнути молодістю, потім стягнув її спідницю, панчохи (порепані від тиску її варикозних вен), скинув її панталони й бавовняну прокладку, котру вона носила задля таких регулярних тепер несподіванок. Кімнату просякнули запахи, які раніше важко було уявити разом: пил, піт, обід, запах ванни, після того, як у ній купалася його мама. Вона скинула його шорти, труси, а потім всілася на нього, повернувшись спиною, так начебто він був крісло-качалка.
Ох, — стогнала вона, — ох. А мій дід, не знаючи, що робити, робив те ж, що й вона: Ох, — стогнав він, — ох. І коли вона простогнала: Ох, будь ласка, — він також простогнав, — ох, будь ласка. І коли вона затремтіла в дрібних швидких конвульсіях, він зробив те саме. І коли вона затихла, то він теж затих.
Оскільки моєму дідові було тільки десять літ, йому аж ніяк не здавалось дивним, що він може кохатися — чи з ним можуть кохатися — кілька годин поспіль. Але пізніше він зрозумів, що такій можливості безупинного коїтусу завдячує аж ніяк не своєму передчасному визріванню, а ще одному наслідку збідненого дитячого харчування: він був, немов авто без гальм, — ніколи не міг кінчити. Такий виверт фізіології всі 132 його коханки вітали з неабиякою радістю, а сам він ставився до цього недоліку байдуже: як, врешті-решт, можна шкодувати за тим, чого ніколи не відчував? До того ж, він не кохав жодну зі своїх коханок. (З них усіх щось значила для нього лише одна, але через власні вади кохати по-справжньому він не міг.) То чого ж було йому чекати?
Його перша любовна інтрига, котра повторювалася щонеділі по обіді більш як чотири роки підряд — доти, доки вдова не усвідомила, що вона вчила його маму грати на піаніно ще більш як тридцять років тому і після того не змогла показати йому чергового листа -не була ніякою любов'ю і ніякою інтригою взагалі. Мій дід був вельми пасивним її учасником. Він був радий щотижня дарувати їй свою руку — бо це була єдина частина його тіла, якій Роза приділяла справжню увагу; статевий акт ніколи не був нічим більшим, аніж засобом ще більше зблизитися з його рукою — готовий був прикидатися разом із нею, що кохаються вони не на простому завішеному покривалами ліжку, а десь на маяку, який височіє на далекій вітряній пристані і з якого їхні силуети, відкинуті потужною лампою на далекі чорні хвилі, можуть поставати благословенням для моряків і викликати з вод постать її загиблого чоловіка. Він був щасливий дозволити своїй мертвій руці стати тією опорою, якої так прагнула вдова, задля знаходження якої вона перечитувала пожовклі листи, жила поза собою, поза власним життям. Заради цього вона кохалася з десятирічним хлопцем. Його рука була важелем її життя, і саме про ту руку — а не про свого чоловіка і навіть не про себе саму — думала вона через сім років, 18 червня 1941-го, коли перші вибухи німецьких бомб до основ струснули її дерев'яну хату, коли очі її закотилися під лоба і, перш ніж померти, вдова заглянула всередину себе.
72 
