50 
Була вже середина дня. Я спитав Дєда: «Шо ж ми будемо робити? Ми вже і так їдемо уйму часу, а навіть не наблизилися до місця, як і багато годин тому». — «Я не знаю», — сказав Дєд. «Ти втомився?» — спитав я. «Не». — «А може, ти голодний?» — «Не». Ми їхали все далі й далі, намотуючи коло за колом. Часто машина застрягала, і тоді мені з героєм доводилося вилізати, шоб вона стала легшою. «Так, це нелегко», — сказав герой. «Ну так», — відзивався я. «Але я думаю, що потрібно продовжувати їхати, оскільки люди радили нам так робити». Я спостерігав, як він і далі все записував до свого щоденника. Чим менше ми бачили, ти більше він писав. Ми проїхали через численні населені пункти, про які говорив заправник. Ковель. Сокирці. Ківерці. Людей майже не було, а кого й зустрічали, ті не могли нам допомогти. «Йдіть геть». — «Ніякого Трохимброда тут немає». — «Я не знаю, про що ви кажете». — «Та ви заблудилися». Здавалося, шо ми потрапили не в ту країну, чи не в те століття, чи шо Трохимбрід вивітрився, а разом з ним і пам'ять про нього.
Ми проїжджали тими самими дорогами, якими вже їхали, і бачили ті самі місця, які вже бачили, і ні я, ні Дєд не хотіли, шоб герой це помітив. Пам'ятаю, ше коли я був пацаном, Батя бувало штовхне мене, а потім каже: «Не болить? Не болить». І чим більше він так казав, тим справді менше боліло. Я вірив йому, бо з одного боку він був мій Батько, а з іншого — я теж
не хотів, шоб мені боліло. Те саме я і робив з героєм, поки ми продовжували наш вояж. Я ніби постійно нашіптував йому: «Ми знайдемо її. Ми знайдемо її». Я обманював його, але був певен, шо він бажає, шоб його обманювали. Так шо ми і далі намотували круги по болотистих дорогах.
«Бон», — сказав Дєд, вказуючи на чоловіка, який сидів на сходах невеличкого будиночка. До цього ми взагалі майже не бачили людей. Чи ми вже тут були? Чи ми вже зверталися до нього з безуспішними запитаннями? Дєд спинив машину. «Йди давай». — «А ти не підеш?» — спитав я. «Йди!» Оскільки я не знайшов шо сказати, то сказав «о'кей», і оскільки не знав, шо ше робити, то вистрибнув з машини. «І ти виходь», — сказав я героєві. Але відповіді не почув.
«Та виходь», — сказав я і розвернувся до задньої дверки. Герой мирно дрихнув, як і Семмі Дейвіс Молодший-Молодший біля нього. У моєму мозку виникла ідея, шо будити нікого з них не треба. Тоді я взяв із собою копію фото Августини й обережно, шоб не розбудити сплячих, зачинив дверцята машини.
Будиночок був складений з ялинових брусів, але вже валився сам собою. З чотирьох вікон одне було розбите. Коли я підійшов ближче, то зрозумів, шо на сходах сидить жінка. Вона була дуже стара й лущила кукурудзу. Біля неї довкола лежав розкиданий одяг. Я розумів, шо він сохне, але він був так дивно порозкиданий, шо здавалося, шо в нього загорнуті невидимі мертві тіла. Я припустив, шо в будиночку, напевне, живе багато людей, оскільки довкола старої лежав чистий чоловічий, жіночий і дитячий одяг, і навіть одяг для грудних дітей. «Спокійно, — сказав я, коли був ше досить далеко, а сказав я так, шоб не перелякати її, — у мене є до вас запитання». На жінці були біла спідниця й білий халат, але вони були брудними й зовсім у плямах. З чого я припустив, шо жінка бідна. Всі мешканці малих міст були бідними, але ця була бідна по-особливому. Це було зрозуміло і за її згорбленістю, і за тим, якою убогою була вся її власність. Це, мабуть, дуже невигідно, думав я, утримувати стільки людей, скільки вона утримує в цьому будиночку. А ше я вирішив, шо коли я розбагатію в Америці, то надішлю цій жінці трохи валюти.
Коли я почав наближатися, вона усміхнулася мені, і я побачив, шо у неї нема жодного зуба, її волосся було зовсім білим, шкіра — вся у бурих крапочках, а очі — блакитні. Від жінки у ній залишилося дуже мало, і ше я помітив, шо вона дуже тендітна, здавалося, шо її можна раз-сипати одним порухом пальця. Коли я підходив, то почув, як вона бубонить. (Це ж називається бубоніти, так?) «Спокійно, — знову сказав я, — набридати не буду». — «А хіба може щось докучати в такий гарний день?» — «Так, він справді гарний». — «Так», — сказала вона. — А ти звідки?» — спитала жінка. Це мене знітило. Я трохи подумав і вирішив сказати правду: «Одеса». Вона поклала один качан кукурудзи і взяла другий. «Ніколи не була в Одесі», — сказала жінка, відкинула волосся, яке спадало їй на чоло, і заклала його за вухо. Тільки в цей момент я усвідомив, шо волосся в неї такої ж довжини, як і вона сама. «Вам би треба було туда поїхати», — сказав я. «Так, звичайно. Звичайно, я маю туди поїхати. Є ще багато чого, що я повинна зробити». — «І є ше багато чого, шо вам робити не треба», — я хотів, шоб вона заспокоїлася, і мені це вдалося. Вона розсміялася: «Та ти добрий хлопець». — «А ви чули коли-небудь про таке місто Трохимбрід? — запитав я. — Мені сказали, шо десь тут можна про нього дізнатися». Вона поклала качан на коліна і витріщилася на мене. «Не хочу вам набридати, — знову почав я, — тільки скажіть, чи ви не чули коли-небудь про Трохимбрід?» — «Ні», — сказала вона і знову взялася до своїх качанів. «А про місто Соф'ювку ви теж не чули?» — «І про це не чула». — «Вибачте, шо забрав у вас час, — сказав я, — гарного вам дня». Вона подарувала мені сумну усмішку, подібну до того випадку, коли мураха в кільці Янкеля сховав голову між лапок — я ж розумію, шо це символ, але символ чого, так і не догнав.
50 
