Последние отзывы

  92  

— Король? — не второпав Сем. — Що за король? Чий?

— Король Гондору, володар усіх західних земель, — туманно пояснив Гандальф. — Він вступив у володіння своїм королівством і незабаром вирушить у столицю для коронації — він чекав, поки ви одужаєте.

— У чому ж ми підемо? — стурбувався Сем, не бачачи поруч з постіллю нічого, крім вицвілого й рваного дрантя — залишків похідного одягу.

— Одягнете те, в чому ходили в Мордор, — сказав Гандальф. — Це орче ганчір’я ми збережемо, Фродо. Ані шовк, ані полотно, ані обладунок з гербом не принесуть вам більшої пошани. Ну, а пізніше, зрозуміло, підберемо вам усе нове.

Він простягнув уперед руку, і з його розкритої долоні потекло яскраве світло.

— Що це?! — вигукнув Фродо. — Чи це можливо…

— Ми знайшли це в потайній кишені Сема, коли орли принесли вас. Це дарунки Володарки Лоріену — світильник Фродо і скринька Сема. Я вважаю, вам приємно буде одержати їх знову…

Гобіти вмилися, одяглися і, трохи попоївши, вирушили з Гандальфом до короля. Від букового гаю, де вони спали, маг провів їх зеленим лугом, до купи величних дерев з темним листям і червоними квітами. Неподалік шумів водоспад, у траві плюскотів струмок, що біг до діброви; здаля з–за стовбурів поблискувала ще одна стрічка води.

На галявині лицарі — рослі гвардійці в блискучих кольчугах, чорних зі сріблом, — усі низько схилялися перед гобітами. Потім лунко заграла сурма, і вони ступили на просіку, що розділяла діброву. За нею відкрилося розлоге поле, а за ним — широка річка; легесенький пар, що здійнявся над водою, сповивав сріблястим серпанком довгий лісистий острів на стрижні і безліч причалених до берега кораблів. На полі рівними рядами вишикувалися незліченні полки. Коли гобіти наблизились, блиснули мечі, вийняті з піхов, списи вдарили об щити, заграли ріжки і сурми, і багатоголосий, різномовний хор вигукнув:

— Хай живуть напіврослики! Кайо і Періан ананн! Аглар і Періаннат! Слава Фродо і Сему! Даур а Бергаель, коннинен Аннун! Еглеріо! Хвала їм! А лантате! Лаудаве лайтуваль! Слава! Коннаколиндор, а лайта таріенна! Хранителям Персня слава повік!

Фродо і Сем, вражені, зніяковілі, червоніючи, з блискучими очима йшли серед цих дружних вигуків до узвишшя, вкритого дерном. На ньому стояли три похідних крісла: над правим тріпотів прапор з білим конем на зеленому полі, над лівим — блакитний зі срібним кораблем. Посередині ж, на високому ратищі, майорів на вітрі чорний прапор із квітучим Білим Деревом, короною і Сімома Зірками. Під ним на різьбленому кріслі сидів воїн у кольчузі, але без шолома, з великим мечем на колінах. Він підвівся назустріч гобітам, темноволосий, із сірими очима, прекрасний і світосяйний, справжній король Рослого народу. І хоча він дуже змінився, гобіти відразу впізнали його і кинулися обіймати:

— Це вже занадто! — кричав Сем. — Та це ж наш Блукач!

— Та він же, — посміхнувся Арагорн. — Далеку дорогу ми пройшли від Бригори, де я так тобі не сподобався при першій зустрічі, правда? Усім було важко в цьому поході, але вам важче за всіх…

І ще сильніше здивувався і зніяковів Сем, коли король низько вклонився їм і, узявши за руки, посадив Фродо праворуч, а Сема ліворуч від себе. Потім звернувся до військ, і його почули по всьому полю:

— Слава напівросликам! Слава!

Голосний заклик радості вирвався з тисяч грудей, а коли він стих, з’явився гондорський менестрель і, схиливши коліно, попросив дозволу заспівати:

— До вас звертаюся я, витязі і воїни з серцями, що не знають страху, правителі і князі, шляхетні мужі Гондору, вершники Рохану і ви, сини Елронда, дунадани півночі, ельфи, гноми і славетні діти мирної Гобітанії! Діти Вільних народів, слухайте! Я проспіваю вам про славні діяння Фродо Дев’ятипалого і про Перстень Влади.

Сем щасливо розсміявся і, зіскочивши з місця, закричав:

— Як красиво! Як здорово! Усі мої мрії здійснюються!

І раптом він розплакався. І разом з ним сміялося і плакало все військо, і тільки чистий, дзвінкий голос співака заспокоїв їх.

Менестрель співав то ельфійською, то Загальною мовою, і серця слухачів, розчулені красою слів, наповнилися радістю, гострою, як клинок меча, і поринули думки їх у країну, де біль і щастя сплавлені воєдино, а сльози напувають веселощами, як вино.

Коли сонце перейшло до вечірнього пруга і тіні дерев подовжилися, співак востаннє вигукнув: «Слава!» і замовк. Тоді Арагорн підвівся, відпустив військо, і люди посідали за довгими столами під навісами їсти, пити й веселитись, доки не стемніє.

  92