Особенно,... 
56 
— А щодо наслідків нашої зустрічі… — додав Арагорн. — Серед ударів, котрі наносить життя, мало настільки гірких і болісних для чоловічого серця, як любов прекрасної, гідної поваги дівчини, коли не можеш відповісти взаємністю. Ми попрощалися в Дунхаррані, я ступив на Стежину Мерців, незважаючи на глибокий розпач Еовіни, і у всіх моїх справах і небезпеках сум і тривога за її долю не залишали мене. Але тебе, Еомере, вона любить сильніше. Ви росли разом, ви дружили, я ж — лише мрія і сон, надія на славу, чари невідомості. Мені вистачить сил зцілити її тіло і повернути душу з похмурих долин. Але не знаю, що чекає її після пробудження: надія, забуття чи туга. Якщо туга — тоді їй не жити, в мене потрібного зілля не знайдеться. Ми можемо втратити її, найславетнішу з дочок Середзем’я…
Арагорн подивився на біле, неживе обличчя, поцілував гладке холодне чоло і прошепотів:
— Прокинься, Еовіно, дочко Еомунда! Ворог твій знищений твоєю рукою!
Вона не ворухнулася, але задихала глибше і рівніше. Арагорн розтер ще два листки ацеласу і, заваривши окропом, обмив відваром обличчя і праву руку дівчини, що мляво лежала поверх ковдри.
Може, Арагорн і дійсно успадкував чарівницькі вміння стародавніх дунаданів, а може, просто далося взнаки душевне напруження: усім здалося, що з вікна повіяло свіжим вітром. Ніяких запахів не було в ньому — тільки повітря, чисте, нескаламучене повітря засніжених вершин і далеких берегів, обмитих срібною піною Моря.
— Прокинься, Еовіно, Красо Рохану! — повторив Арагорн, узявши її за руку. — Прокинься! Тінь відлетіла, пітьма розвіялася!
Арагорн підвівся і передав руку хворої Еомеру.
— Поклич її, Еомере, — наказав він і тихо вийшов з кімнати.
— Еовіно! Еовіно! — зривистим голосом покликав Еомер.
Дівчина повільно розплющила очі.
— Брате! Це ти? Як добре! А мені казали, ти загинув… ні, це нашіптував хтось уві сні… Чи довго я спала?
— НІ, сестро, зовсім недовго. Не думай про це!
— Я чомусь жахливо втомилася, доведеться трохи відпочити… Але скажи мені, що з Теоденом? Не жалій мене, не обманюй, я знаю, це був не сон… Він загинув!
— Так, загинув. Але він встиг передати прощальне вітання Еовіні, своїй названій доньці. Нині він спочиває з пошаною у великому залі Білої Вежі Мінас–Тіріту.
— Гіркий кінець… і все ж таки щасливий. На такий я й не сподівалася в ті сумовиті роки, коли будинок Еорла заслуговував на меншу пошану, ніж хатина старанного пастуха… А що з напівросликом? Знаєш, Еомере, він поводився хоробро, він врятував мене!
— І постраждав разом з тобою, — відповів Гандальф. — Він лежить тут неподалік. Я зараз піду до нього. Ти, Еомере, можеш залишитись, але не стомлюй сестру, не говори про війну та злидні. Відпочивай, Еовіно. Усі ми раді бачити тебе знову здоровою і повною надій.
— Здоровою? Так, здоров’я повернеться, я знову займу місце в сідлі і вступлю в нові бої. Але надії… з ними я розпрощалася, — відповіла Еовіна.
Гандальф з Піном застали Арагорна в кімнаті, де лежав Меррі.
— Меррі, бідолахо! — вигукнув Пін, підбігши до ліжка — йому здалося, що друг його виглядає гірше, ніж вдень.
— Не бійся, — заспокоїв Арагорн. — Я встиг повернути його до життя. З ним трапилося те ж, що з Еовіною. Але душа в нього легка і сильна, усе переборе. Він не забуде пережитого, але не втратить веселої та добродушної вдачі… Хіба що стане мудрішим.
Арагорн лагідно погладив кучеряву голову Меррі, легко торкнувся повік і покликав на ім’я; А коли піднялася пара з відвару ацеласу і в повітрі розлились пахощі квітну–чого саду, де гудуть бджоли сонячним днем, Меррі засовав–ся в ліжку, сів і сказав:
— Ох, як їсти хочеться! Котра година?
— Час вечері минув, — відповів Пін, — але я, мабуть, зможу добути чого–небудь, якщо тутешні кухарі не відмовлять.
— Не відмовлять, можеш не сумніватися, — сказав Гандальф. — Усе, чим багатий Мінас–Тіріт, охоче віддадуть для гобіта, що заслужив на велику славу!
— Добре! — пожвавішав Меррі. — Тоді, виходить, спер–ше повечеряю, потім покурю…
— раптом він насупився. — Ні, паління скасовується. Навіть думати про люльку більше не буду.
— Чому? — спитав Пін.
— Тому, — смутно відповів Меррі, — що Теодена більше нема. Він не встиг навчитися розкурювати люльку і згадав про це в останні хвилини. Тепер як візьмуся за паління, відразу його згадаю… Пам’ятаєш, як він чемно говорив з нами в Ізенгарді?
56 
