Последние отзывы

  95  

— Мене від цього краєвиду нудить, — сказав Сем.

Фродо мовчав. Вони ще довго стояли там, на початку страшного сну, знаючи: лише через морок цього сну пролягає дорога до ясного, тихого ранку. Ставало світліше, чіткіше вимальовувалися звивисті тріщини, зазубрені скелі — навіть сонячне світло не забарвлювало їх; у світлі дня безпомічність гобітів відчувалася ще гостріше…

Вони не мали сил іти далі. Відшукали куточок за купою рудого шлакуj але він дймівся, від смердючого диму сльозилися очі і спирало подих. Горлум плюнув і поповз на чотирьох геть, не оглядаючись на гобітів. Фродо і Сем потяглися за ним. Їм дісталася широка, майже кругла яма, схожа на лійку; із заходу її прикривала купа каміння. На дні лійки застоялася масляниста рідота. Але іншого притулку не знайшлося, і вони полізли на дно, сподіваючись сховатися від ворожого Ока.

Дневі не було краю. Хотілося пити, але довелося обійтися жалюгідними краплями з фляг, наповнених чотири доби тому зі струмка у балці — якою милою, привітною місцинкою здавалась вона тепер! Гобіти по черзі стояли на чатах. Спершу, незважаючи на втому, вони ніяк не могли заснути, але коли сонце почало хилитися, поринаючи у швидкі хмари, Сем все ж таки задрімав, і Фродо влаштувався охороняти, лежачи на краю лійки; тягар на грудях не давав йому спокою. Фродо дивився у димне небо і бачив дивні тіні, силуети вершників, знайомі обличчя… Він загубив лік часу і, трохи затримавшись між сновиддям і явою, забувся міцним сном.

Сем прокинувся, як від поштовху: йому здалося, що Фродо кличе. Вже настав вечір, але Фродо спав і не міг його кликати. Уві сні він сповз майже на саме дно лійки. Поруч з ним навприсядки сидів Горлум. Спершу Сем вирішив, що той будить Фродо, аж ось Горлум заговорив:

— Смеагорл присягав, — і відразу засичав, сам собі відповідаючи: — Аякжже, аякжже. Ми заприсссяглися, щоб зберегти наш есскарб, щоб він не потрапив до Того, іншшшо–го. А вони йдуть до нього! Що гобіт зробить з нашшшим ссскарбом, хотілося б знати, дуже хотілоссся б знати!

— Не знаю. Нічого не виходить. Пан тримає його при собі. Смеагорл заприсягся допомогти панові.

— Так–так, він хазяїн нашшої коштовності. Але якби ми сстали хазяїном, то присссяги не порушили б: ми допомагали б ссамі ссобі.

— Смеагорл обіцяв бути гарним, дуже гарним. Гобіт добрий. Зняв огидну мотузку. Завжди поводиться чемно.

— Дуже, дуже добрий, мій дорогесєсенький! І ми будемо гарні, як ссвіженька рибка, тільки ссамі для ссебе. Ми не ззробимо гобітам нічого поганого, зовссім ні!

— Але я заприсягся! — сказав Смеагорл.

— То й візьми його собі! — відповів другий голос. — Тоді ми ссстанемо володарем, гор–р–лум! Нехай тоді іншшший, підозрілий, противний гобіт плазує перед нами на череві, гор–р–лум!

— А доброго гобіта не чіпатимо?

— Не хочеш — не чіпай. Але ж він — Торбінсс, мій дорогессенький. Так–так, Торбінсс. А Торбінссс тебе обікрав. Він знайшов нашшу коштовність і ссховав. Ми його терпіти не можемо, Торбінссса.

— Але цей не такий…

— Він теж Торбінс. Ми не вибачимо всссякого, хто візьме нашу радіссть. Потрібно її відібрати.

— Той, інший, побачить, довідається, привласнить…

— Так–так, ТОЙ бачить, знає. Він чув, як ми присягалися проти його волі. Потрібно відшшукати радіссть. Примари її шукають. Потрібно щшшвидшше відібрати…

— Для себе, не для Того!

— Сссамо сссобою, наймиліший. Поміркуй, якщо її відбереш, мою коштовність, можеш ущшитися і від Того. Ми ссстанемо ссильніші за Примар. Князь Смеагорл. Горлум Великий. Володар Горлум… Щодня сссвіжа риба, тричі на день, найсссвіжжішшша, прямо з моря. Мій сславненький Горлумочко! Дістань її, дісстань, діссстань!

— Гобітів двоє. Прокинуться й уб’ють нас, — простогнав Смеагорл, усе ще опираючись спокусі. — Не зараз. Не сьогодні…

— Дісстань її! Діссс… — голос раптом замовк і знову забурмотів, але не відразу:

— Не зараз? А може, й справді? Пізніше буде простіше… Так–так, простіше і зручніше! Вона допоможе!

— Ні, ніколи! Я не хочу! — пручався Смеагорл.

— Не бійссся! Коштовність наша!

Після кожного висловлення скрипливого голосу довга рука Горлума повільно простягалася до Фродо, але щойно починав говорити Смеагорл, рука відсмикувалася. Раптом обидві руки зі скорченими пальцями зімкнулися на горлі сплячого Хранителя.

Стримуючи подих, Сем слухав цю сварку і стежив з–під повік за кожним рухом Горлума. Дотепер у простоті душевній він вважав, що Горлум небезпечний тільки коли голодний, і боявся, щоб мерзенне опудало не забажало поживитись гобітами. Лишень зараз він взяв до тями: над Горлумом тяжіло прокляття Персня! «ТОЙ, ДРУГИЙ» — зрозуміло, Чорний Володар, але хто така «вона», що допоможе? З якою–такою негідною істотою він здружився у своїх блуканнях? Дивне безсилля скувало Сема, але він напружився і сів. Чуття підказувало йому: не можна видавати, що чув розмову Горлума із Смеагорлом. Сем старанно потягнувся і позіхнув.

  95