Особенно,... 
62 
Чотири круглих башти з чорних важелезних блоків єдиним могутнім стовпом підіймались на неймовірну височину, а там розділялись та стирчали, мов гострі роги; до кожної великої башти приліпились маленькі, з гострими шпилями. Між ними був улаштований рундук з підлогою з полірованого каміння, на якому викарбували таємничі написи. Звідси, з височини 400 футів, було видно всю рівнину та далекі гори Така була оселя Сарумана, Орт–ханк; ця назва, завдяки дивній грі звуків мала подвійне значення: ельфійською мовою — «гора–ікло», а роханською — «хитра голова».
Колись Ізенгард, неприступна сторожова фортеця, був також зручним житлом для відважних лицарів — хранителів західного кордону Гондору та мудрих звіздарів. Саруман поступово все перекроїв на свій лад. Йому здавалось, що він вдосконалив місто, але всі хитромудрі витівки, заради яких він покинув свою колишню, справжню мудрість, були підказані з Мордору, хоча сам він про це й не здогадувався. Врешті–решт усе, чим він займався, виявлялося лише дитячою забавкою чи лестощами підлабузника, а Ізенгард ставав копією страшної твердині, тюрми, вогняного джерела — Барад–Дура, Чорного Замку, котрий суперників не терпів, з лестощів глузував і, сповнений пихи та незмірної сили, спокійно очікував нагоди, не знаючи, що таке страх.
Оце й усе, що знали роханці. Нічого, окрім чуток та переказів, не доходило до них; на пам’яті нинішнього покоління ніхто з них не входив до воріт Ізенгарда, якщо не лічити Гадючого Язика чи інших на його зразок, та й ті пробирались до Сарумана крадькома і про те, що бачили, не балакали.
З усіх супутників Теодена один Гандальф спокійно проїхав повз вказівну кам’яну руку, і відразу ж на кінчиках білих пальців, де повинні бути нігті, проступили червоні плями, немов від засохлої крові.
Все навкруги виглядало, ніби після сильної повені; на дорозі розлились широкі калюжі, вода виповнила ринви, текла блискучими струмінчиками по бруківці. Туман трохи порідшав; було вже опівдні. Проїхавши десь з півмилі, Гандальф зупинив коня та покивав головою, скликаючи всіх до себе. Завіса туману піднялась. Загін стояв перед ворітьми Ізенгарда.
Ворота, зім’яті, мов аркуш паперу, лежали на землі, виламані з петель. Навколо валялись кам’яні блоки, потріскані або розколоті. Арка ще стояла, але тунель за нею обернувся на відкритий прохід, а по стінах зяяли діри та розгалужені тріщини. Башти лежали безладною купою. Якби Велике Море розгнівалось та вдарило у ці стіни, воно не спричинило б більшого спустошення.
Улоговина за колом стін, залита бурхливою водою, нагадувала казан з окропом; в ньому, занурюючись та кружляючи, плавали Лошки, колоди, скрині, барила, всілякий мотлох; над новоствореним багнищем стирчали похилені колони, розщеплені, мов очеретинки. Тільки твердиня Ортханк, непорушна, височіла, як і раніше, в центрі, і каламутні хвилі безсило покусували її підніжжя.
Теоден та його супутники спостерігали цю жахливу картину, нічого не розуміючи. Хто наніс цей руйнівний удар? Ніде не було ані душі, тільки над склепінням розбитих воріт, серед уламків, було ледве видно маленькі фігурки у сірих плащах. Невідомі — їх було двоє — розташувались у зручних позах, перед ними стояли пляшки, миски та тарілки; парочка добряче підживилася і тепер відпочивала від надмірних зусиль. Один, поза сумнівом, мирно спав, другий, спершись спиною на перекошену плиту, поклав ногу на ногу, руки під голову та пускав з рота покручені смужки і тонкі кільця легкого голубого диму.
Посеред загальної руїни таке видовище здавалось неймовірним. Не встигли роханці отямитись, як чоловічок, що пускав дим з рота, помітив їх серед туману, що вже танув, і жваво скочив на ноги. З усього судячи, це був цілком дорослий чоловік, тільки десь удвічі нижчий, ніж звичайний. Його голову прикрашала буйна кучерява чуприна, а сірий плащ був такий самий, як у друзів Гандальфа.
Чоловічок низько вклонився, притис руки до грудей, а потім, немовби не помічаючи мага та його товаришів, звернувся до Теодена й Еомера:
— Ласкаво просимо до Ізенгарда, шановні витязі! Ми тут за брамників — я, Меріадок, син Щеріадока, до ваших послуг, а мій товариш — Перегрін, син Паладіна, з роду Туків — його, на жаль, подолала втома! — тут чоловічок рішуче стусонув сплячого і знов уклонився. — Обидва ми з далекої країни. Вельмишановний Саруман вдома, але не приймає: він зараз має важливу бесіду з якимось Гадючим Язиком. Інакше він неодмінно вийшов би зустрічати таких шляхетних гостей.
62 
